Насамперед Жан Вальжан знайшов свої черевики і взувся, потім зайшов із Козеттою в сарай. Утікач ніколи не почуває себе в безпеці. Дівчинка, яка весь час думала про тітку Тенардьє, поділяла його прагнення заховатись якомога краще.
Козетта тремтіла й горнулась до Жана Вальжана. Чутно було крики патруля, який обнишпорював тупик і вулицю, удари прикладів об бруківку, вигуки й лайку Жавера.
Десь через чверть години цей гамір ніби почав стихати. Жан Вальжан затамував подих і лагідно поклав долоню на рот Козетти.
А втім, їх оточувала така дивна й глибока тиша, що той шум на вулиці, хоч який несамовитий і близький, начебто зовсім не турбував її.
Аж ось посеред цієї тиші почулися нові звуки — звуки божественні, невимовно прекрасні. В нічній темряві співали жіночі голоси, що звучали з дівочою чистотою й дитячою наївністю, ті неземні голоси, які ще чує новонароджений і вже вловлює умирущий. Спів долинав із похмурої будівлі, яка охоплювала сад. Тільки-но почав стихати гамір демонів, як у темряві заспівав янгольський хор.
Козетта й Жан Вальжан упали навколішки.
Поки звучали ці голоси, Жан Вальжан не думав більше ні про що. Ніч зникла, і він бачив над собою блакитне небо. Йому здавалося, душа його зараз змахне крильми й полетить.
Спів замовк. Тихо стало на вулиці, тихо в саду. Вітер шарудів сухими бадилинками на гребені муру.
Незабаром вітер подужчав. Певне, було десь близько другої ночі. Бідолашна Козетта сиділа, прихилившись до Жана Вальжана голівкою, і він подумав, що дитина задрімала. Він поцілував її й подивився на неї. Очі в Козетти були широко розкриті, а їхній напружений вираз стривожив Жана Вальжана.
Вона тремтіла.
— Тобі хочеться спати? — спитав Жан Вальжан.
— Мені холодно, — сказала дівчинка і через мить запитала:
— Вона досі тут?
— Хто?
— Пані Тенардьє.
— А! — сказав Жан Вальжан. — Вона вже пішла. Не бійся.
Козетта зітхнула, наче з неї спав великий тягар.
Земля була волога, сарай відкритий з усіх боків, вітер ставав усе холодніший. Жан Вальжан зняв із себе редингот і закутав Козетту.
— Так тобі тепліше?
— Тепліше.
— Гаразд, зачекай мене хвилинку. Я зараз вернуся.
Він вийшов із руїн і пішов попід великою будівлею, шукаючи кращого пристановища. Йому траплялися двері — але замкнені. На всіх вікнах першого поверху були ґрати.
Проминувши внутрішній кут будівлі, він побачив овальні вікна і помітив якесь світло. Жан Вальжан зіп’явся навшпиньки і зазирнув у одне з тих вікон. Усі вони виходили в простору, вимощену плитами залу з аркадами й колонами. Тьмяне світло лилося від нічника, що горів у кутку. Зала була порожня, і він не помітив у ній ніякого руху. Одначе, добре придивившись, розгледів на підлозі щось ніби прикрите саваном і схоже на людське тіло. Розпростерте долілиць на плитах, з розкинутими хрестом руками, воно було нерухоме і здавалося неживим. Біля тіла на підлозі тяглася наче змія — та зловісна постать лежала з мотузкою на шиї.
Вся зала тонула в імлі — так буває у великих, тьмяно освітлених приміщеннях — і від цього здавалася ще моторошнішою.
Жан Вальжан знайшов у собі мужність, щоб притиснутися чолом до шибки й почекати, чи не заворушиться розпростерте тіло. Та воно не ворухнулося — хоч він і дивився довго. Зненацька його опанував неусвідомлений жах, і він кинувся навтіки, не наважуючись оглянутися назад. Йому здавалося, що коли він обернеться, то побачить, як іде за ним та постать, вимахуючи руками.
Жан Вальжан добіг до сараю, ноги його підгинались. Він важко відсапувався, і піт стікав у нього по скронях.
Від холоду, тривоги, переживань і хвилювань цього вечора у нього почалася гарячка, думки його мішалися.
Він підійшов до Козетти. Вона спала, поклавши голову на камінь.
Жан Вальжан сів і став дивитись на неї. І потроху почав заспокоюватись, опановувати себе.
Він ясно усвідомлював, що віднині його життя належить їй. Він прагнутиме тільки того, що потрібно Козетті, і боятиметься лише того, що загрожуватиме їй. Він навіть не відчував холоду, хоч і скинув редингот, щоб закутати дівчинку.
Аж ось крізь свою задуму він раптом почув якийсь звук. Ніби десь дзеленчав дзвіночок.
Жан Вальжан оглянувся й побачив, що в саду хтось є.
Якась істота, схожа на людину, ішла між скляними ковпаками теплиці, то нахиляючись, то випростуючись.
Жан Вальжан здригнувся. Таким бідолахам, як він, усе здається ворожим. Вони бояться дня, бо вдень їх видно, і бояться ночі, бо ніч допомагає заскочити їх зненацька. Недавно його лякало те, що сад порожній, а тепер — те, що в ньому хтось є.
Від уявного страху він перейшов до цілком реального. Мабуть, Жавер залишив своїх людей стежити за вулицею, і якщо цей чоловік натрапить на нього, він крикне: "Злодій!" — і видасть його.
Жан Вальжан обережно підняв Козетту й відніс її в найдальший куток сараю, за якісь старі меблі. Козетта не ворухнулась.
Звідти він почав спостерігати за чоловіком, який ходив по теплиці. Дивно, але дзвіночок дзеленчав на кожен його рух, ніби був до нього прив’язаний. Що це могло означати? Навіщо прив’язали дзвіночок тому чоловікові, наче барану або бику?
Міркуючи про це, Жан Вальжан помацав Козеттині руки. Вони були холодні як лід.
— О Боже! — прошепотів він і тихенько покликав: — Козетто!
Дівчинка не розплющила очей.
Жан Вальжан струснув її, але вона не прокинулась.
"А що, як вона померла?" — подумав він і випростався, затремтівши з голови до ніг.
Найжахливіші припущення промайнули у нього в голові. Він раптом згадав, що сон на холоді може бути смертельним.
Бліда й нерухома, Козетта лежала на землі біля його ніг.
Він притулив вухо до її грудей; дитина дихала, але слабко. Здавалося, ось-ось дихання урветься.
Як зігріти її? Як розбудити? Усі інші думки, крім цих, вилетіли в нього з голови. В нестямі вибіг він із сараю.
Вкрай необхідно було, щоб через чверть години Козетта лежала в ліжку і грілась біля вогню.
4. Чоловік із дзвіночком
Жан Вальжан пішов просто до чоловіка, якого побачив у саду. В руці він тримав стовпчик монет, що його вийняв з кишені камізельки.
Той стояв, опустивши голову. Кілька кроків, і Жан Вальжан опинився перед незнайомцем.
— Сто франків! — вигукнув він.