Попри свій похилий вік, Жільнорман усіляко намагався показати, знаходячи в цьому глибоку внутрішню втіху, що й досі має успіх у жінок. Через це він іноді потрапляв у халепу. Одного дня йому принесли в кошику опецькуватого хлопчика-немовля, який голосно репетував і якого звільнена півроку тому служниця оголосила Жільнормановим сином. Старому тоді виповнилося вісімдесят чотири роки. Свідки цієї події були обурені до глибини душі. Невже та нахаба сподівається, що їй хтось повірить? Яке зухвальство! Який жахливий наклеп! Але сам Жільнорман анітрохи не розгнівався. Він подивився на малого з приязною усмішкою і сказав, начебто говорячи сам до себе: "Пхе, а що в цьому такого? Пан герцог Ангулемський, позашлюбний син короля Карла Дев’ятого, одружився у віці вісімдесяти п’ятьох років з п’ятнадцятирічним дівчиськом. Пан Віржіналь, маркіз д’Аллю, брат кардинала де Сурді, архієпископа Бордоського, у вісімдесят три роки прижив з покоївкою президентші Жакен сина, який став рицарем Мальтійського ордену і державним радником. Один із великих людей нашого століття, абат Табаро, народився від вісімдесятирічного батька. А загляньте в Біблію! І все ж таки я змушений заявити, що цей хлопчина не від мене. Але подбати про нього слід. Він, зрештою, ні в чому не винен". Як бачимо, пан Жільнорман виявив у даному випадку неабияку доброзичливість. Через рік та сама особа, яку звали Маньйон, надіслала йому ще один "подарунок". І знову хлопчика. Цього разу Жільнорман здався. Він відіслав обох малюків матері і зобов’язався платити на їхнє утримання по вісімдесят франків у місяць, за умови, що та більше не робитиме його "батьком". Він пообіцяв також вряди-годи навідувати малят і свою обіцянку виконав.
Як ми вже згадували, Жільнорман мав двох дружин; від першої у нього була дочка, що лишилася незаміжньою, а від другої — теж дочка, яка померла в тридцять років. З кохання або з примхи вона вийшла заміж за офіцера, що воював у арміях республіки та імперії, здобув хрест у битві під Аустерліцом і чин полковника під Ватерлоо. "Це ганьба моєї родини", — казав старий буржуа.
Він любив нюхати тютюн.
У Бога він майже не вірив.
Такий був пан Жільнорман — буржуа, який носив на собі відблиск вісімнадцятого сторіччя, фривольного і величного.
У перші роки Реставрації Жільнорман, тоді ще молодий — йому було тільки сімдесят чотири в 1814 році, — жив в Сен-Жерменському передмісті на вулиці Сервандоні, поблизу від церкви Сен-Сюльпіс. У кварталі Маре він оселився, коли остаточно покинув світське товариство, у віці далеко за вісімдесят років.
Але й відійшовши від світського життя, він зберіг свої звички. Головна, якої він дотримувався незмінно, — це нікого не приймати вдень. Обідав він о п’ятій годині вечора і тільки потім відчиняв двері свого дому для гостей. Така була мода його сторіччя, і Жільнорман не хотів від неї відмовлятися.
Розповімо тепер про двох його дочок. Вони народилися з проміжком у десять років. У молодості вони були зовсім несхожі й анітрохи не скидалися на сестер: ні за вдачею, ні зовні. Молодша любила квіти, любила поезію, музику, ще з дитинства вона мріяла про героя, чий туманний образ витав перед її зором. Старша теж мала свою мрію: в голубому майбутньому вона бачила постачальника, чоловіка геть тупого, мільйон у людській подобі або, скажімо, префекта. Прийоми у префектурі, швейцар у передпокої із золотим ланцюгом на шиї, офіційні прийоми в мерії, вона "пані префектова", — усе це миготіло в її уяві. Отак дві сестри мріяли, кожна про своє, коли ще були молоді. У обох виростали крила: в однієї — крила янгола, в другої — крила гуски.
На цьому світі жодне людське прагнення не здійснюється уповні. Молодша дочка одружилася з чоловіком своєї мрії, але рано померла. Старша так і не вийшла заміж.
На той час, коли вона з’являється в нашій оповіді, це була стара доброчесна діва з гострим носом і тупим розумом. Характерна деталь: за межами вузького родинного кола ніхто не знав її імені. Всі називали її "панна Жільнорман-старша".
Щодо церемонності, то з панною Жільнорман не змогла б зрівнятися жодна англійська міс. Сором’язливість цієї старої діви не знала меж. Її переслідував жахливий спогад: одного разу якийсь чоловік… побачив її підв’язку!
З роками сором’язливість панни Жільнорман тільки посилювалась. Їй усе здавалося, що її шемізетка просвічує або недосить високо затуляє шию. Вона сколювала своє вбрання безліччю шпильок і застібала його на безліч гачків. Одначе ця сором’язлива стара панна з радістю дозволяла цілувати себе одному юному уланові на ім’я Теодюль, що доводився їй троюрідним племінником.
Хвороблива цнотливість поєднувалась у ній зі святенництвом. Вона входила в Братство Святої Діви, на деякі свята затуляла обличчя білим покривалом, бурмотіла якісь особливі молитви, поклонялася "святому серцю", годинами стояла перед вівтарем у стилі єзуїтського рококо в каплиці, куди не допускали простих богомольців, і там душа її витала між мармурових хмаринок та променів із позолоченого дерева.
Вона вела батькове господарство. Жільнорман тримав при собі дочку, як єпископ Б’єнвеню — свою сестру. Такі випадки, коли разом живуть старий дід і стара діва, — не рідкість, і вони завжди являють собою зворушливе видовище двох слабких істот, які шукають опору одне в одному.
Крім діда й старої діви, у тому домі жив іще малий хлопець, який завжди тремтів і німував перед Жільнорманом. Старий розмовляв із цим хлопчиком тільки суворим тоном, а іноді й замахувався на нього ціпком: "Прошу вас сюди, добродію! А підійдіть-но ближче, шибенику, лобуряко! Відповідайте, шалапуте! Де ви пропадали, ледацюго?" і так далі, і таке інше. Старий боготворив цього малюка.
То був його онук. Ми ще до нього повернемося.
Книга третя
Дід і онук
1. Старовинний салон
Десь від 1817 року Жільнорман, який тоді ще жив у Сен-Жерменському передмісті, двічі на тиждень бував у домі баронеси Т., вельми достойної особи, чий чоловік за Людовика Шістнадцятого був послом Франції у Берліні. Барон Т., який за свого життя захоплювався магнетичним ясновидінням, розорився й помер у еміграції, залишивши дружині в спадок лише десять томів рукопису, оправлених у червоний сап’ян. То були надзвичайно цікаві спогади про Месмера[30] та його досліди. З гордості пані Т. не опублікувала тих спогадів і жила на маленьку ренту, що невідомо як збереглася. Пані Т. трималася далеко від двору ("Там надто мішане товариство", — казала вона), перебуваючи в шляхетному й гордому усамітненні. Кілька друзів — усі переконані роялісти[31] — збиралися двічі на тиждень біля її вдовиного коминка. Там пили чай, нарікали на нинішні часи, проклинали бонапартистів, обурювалися якобінськими настроями Людовика Вісімнадцятого і тихо говорили про надії, які подавав брат короля, згодом Карл Десятий. Жільнорман майже завжди приходив на ці зустрічі в супроводі своєї дочки, довготелесої панни, якій на той час було тільки сорок, але вона виглядала на всі п’ятдесят, і гарненького семирічного хлопчика, білявого, рожевого, свіжого, з радісним і довірливим поглядом. Його появу в салоні завжди зустрічали співчутливими вигуками: "Який він милий! Бідолашне дитя!" Це був той самий хлопчик, про якого ми вже згадували. "Бідолашним дитям" називали малого тому, що батьком йому доводився "луарський[32] розбійник" — той самий зять Жільнормана, якого старий вважав "ганьбою своєї родини".