Зненацька загуркотів барабан — сигнал атаки.
То був ураганний штурм. Учора в темряві військо підповзало до барикади нечутно, наче удав. Але тепер, серед білого дня, напад зненацька був неможливий, й армія навально ринула на приступ. З барабанним боєм і під звуки сурми могутня колона регулярної піхоти, перемежована загонами Національної та Муніципальної гвардії, із саперами попереду, бігцем кинулась у вулицю з багнетами напереваги і, не нахиляючись під градом куль, ударила в барикаду, наче важезний бронзовий таран, що б’є у фортечний мур.
Мур витримав.
Повстанці відкрили шалений вогонь. Весь гребінь обложеної барикади заяскрів спалахами пострілів. Штурм був такий запеклий, що в якусь мить нападники затопили барикаду; але вона струсила із себе солдатів, наче лев собак. Покрившись ворогами, мов скеля морським шумовинням, вона вже через хвилину знову височіла, така сама чорна, крута і грізна.
Змушена відступити, колона зупинилася в зімкнутих лавах посеред вулиці, страшна навіть на відкритій місцевості, й відповіла на вогонь барикади ураганним рушничним вогнем.
Обидві сторони горіли однаковою рішучістю. Бійці виявляли відчайдушну, просто-таки безумну хоробрість, без вагань жертвуючи собою. Вулиця вкрилася трупами.
На одному кінці барикади стояв Анжольрас, на протилежному — Маріус. Анжольрас, який тримав у голові весь план оборони, беріг себе й ховався за прикриття; троє солдатів один за одним упали перед його бійницею, — вони навіть не помітили, хто в них стріляв. Маріус стояв на видноті, мов умисне підставляючи себе під кулі. Він височів над гребенем барикади більше, ніж по пояс. Нема людини страшнішої в бою, ніж мрійник. Маріус був грізний і замислений. Все миготіло перед ним, немов уві сні. Він здавався привидом із рушницею в руках.
Набої в обложених кінчалися; зате вони мали невичерпний запас дотепів. Підхоплені вихором смерті, вони жартували й сміялися.
Курфейрак стояв з непокритою головою.
— Куди ти подів свого капелюха? — запитав у нього Боссюе.
— Вони таки збили його у мене з голови гарматними ядрами, — відповів Курфейрак.
— Не розумію я цих людей! — з гіркотою в голосі вигукував Фейї, називаючи досить відомі прізвища, серед них і прізвища воєначальників. — Обіцяли приєднатися до повстання, вони — наші командири, і вони ж таки зрадили нас!
— Деякі люди дотримуються правил честі, тільки коли їм це вигідно, — з сумною посмішкою відповів Комбефер.
Барикада була так густо засипана порожніми гільзами від патронів, що, здавалося, випав сніг.
Нападники мали чисельну перевагу, повстанці — позиційну. Вони розташувалися на вершині стіни і впритул розстрілювали солдатів, які застрягали на крутому укосі барикади, спотикаючись об поранених і вбитих. Збудована в такий спосіб і добре підперта зсередини барикада була однією з тих позицій, де жменька людей могла стримати наступ цілого війська. Одначе, безперервно поповнючись, штурмова колона неухильно наближалася під градом куль, і помалу армія затискала барикаду в тугі лещата.
Атаки знову й знову повторювались, жах наростав. І тоді на цій купі каміння, на паризькій вулиці Шанврері, розпочалася битва, гідна битви під мурами Трої. Виснажені, обшарпані, змучені люди, які вже добу не їли й не спали, які марно обмацували свої порожні кишені, шукаючи патронів, майже всі поранені, — хто в голову, хто в руку, — люди в пошматованій, залитій кров’ю одежі, забинтовані поруділим або почорнілим ганчір’ям, озброєні негодящими рушницями й старими пощербленими шаблями, — ці люди перетворилися на титанів. Нападники атакували барикаду разів десять, підіймалися на неї, проникали всередину, але так і не змогли її здобути.
Щоб краще зрозуміти ту битву, слід уявити собі жарке полум’я з охоплених лютим шалом сердець. У тому палахкотючому горні уста вивергали вогонь, а обличчя спотворювалися від гніву. Здавалося, то метаються в багряному диму не люди, а вогненні саламандри війни.
Билися врукопаш, груди в груди, билися пістолетами, шаблями, кулаками, стріляли здалеку і впритул, згори і знизу, стріляли з дахів, з вікон шинку, з продухвин льоху, куди забралися декотрі з повстанців. Вони билися один проти шістдесяти. Напівзруйнований фасад "Коринфа" являв собою страшне видовище. Посічене картеччю вікно з вибитими шибками й рамою перетворилося на безформну дірку, сяк-так завалену кругляками. Боссюе був убитий; Фейї був убитий; Курфейрак був битий; Жолі був убитий; Комбефер, діставши в груди три удари багнетом у ту мить, коли підіймав пораненого солдата, устиг тільки глянути на небо — й випустив дух.
Маріус досі бився, але дістав стільки ран, — переважно в голову, — що все його обличчя було заюшене кров’ю.
Тільки Анжольрас не був поранений. Коли йому бракувало зброї, він простягав руку праворуч або ліворуч, і котрийсь із повстанців подавав йому перший-ліпший клинок. Із чотирьох шпаг у нього лишився один уламок.
Коли з усіх ватажків зосталися живі тільки Анжольрас та Маріус, що стояли на краях барикади, її центр, котрий так довго відбивав усі атаки завдяки Курфейракові, Жолі, Боссюе, Фейї та Комбеферові, нарешті подався.
Гармата, хоч і не зробила пролому, але потрощила середину барикади, гребінь її обвалився, й уламки, обсипавшись почасти всередину, почасти назовні, утворили з боків досить пологі укоси. Скориставшися з цього, нападники пішли в рішучу атаку, й вона принесла їм успіх. Наїжившись багнетами й зімкнувши лави, піхота невтримно посунула вперед, і на вершині барикади в пороховому диму з’явився могутній авангард штурмової колони. Це означало кінець. Група повстанців, яка захищала центр, безладно відступила.
І тоді в декого прокинулася сліпа, доти притлумлена любов до життя. Опинившись під прицілом цілого лісу рушниць, вони не захотіли вмирати. Це була та мить, коли розпачливо волає інстинкт самозбереження, і в людині пробуджується звір. Їх відтіснили до високого шестиповерхового будинку, що стояв у тилу барикади. У тому будинку вони могли б знайти порятунок. Але він був забарикадований і мовби замурований знизу доверху. Перш ніж піхота проникла б у глиб укріпленого редуту, двері встигли б відчинитись і зачинитись, а на мить прочинені і зразу потім зачинені двері означали б для цих охоплених розпачем людей життя. За будинком був вихід на інші вулиці, можливість утекти, простір. Бідолахи загупали в двері прикладами рушниць і ногами, вони кричали, волали, благально простягали руки. Ніхто їм не відчинив. Зі слухового віконця четвертого поверху на них дивилася голова мерця.