Та Анжольрас і Маріус із купкою в сім-вісім чоловік кинулися їм на допомогу. Анжольрас крикнув солдатам: "Ні кроку далі!" — й коли офіцер не підкорився йому, він убив офіцера. Зі шпагою в одній руці й карабіном у другій він стояв біля дверей шинку і, тримаючи їх відчиненими, загороджував від нападників.
— Ось відчинені двері! — крикнув він, звертаючись до тих, хто занепав духом. — Інших нема!
І, прикриваючи товаришів власним тілом, один проти цілого батальйону, він дав їм змогу пройти за своєю спиною. Усі кинулись у двері. Орудуючи карабіном, як палицею, застосувавши прийом, що його фехтувальники називають "млинком", Анжольрас відбив спрямовані на нього багнети й увійшов останнім. Тут настала страшна хвилина, коли солдати намагалися вдертись досередини, а повстанці зачиняли двері. Двері грюкнули з такою силою, коли входили в раму, що відсікли пальці солдата, який учепився в одвірок.
Маріус залишився зовні. Куля розтрощила йому ключицю, він відчув, що втрачає тяму й падає. В ту мить, коли він уже заплющив очі, йому здалося, ніби його підхопила чиясь дужа рука, і перш ніж знепритомніти, Маріус устиг подумати разом з останнім спогадом про Козетту: "Я в полоні. Мене розстріляють".
Не побачивши Маріуса серед тих, хто встиг проскочити в "Коринф", Анжольрас подумав те саме. Але жити їм лишилося саме стільки, що кожен мав час подбати тільки про власну смерть. Анжольрас наклав засув і замкнув на два оберти внутрішній та висячий замки, тимчасом як у двері нестямно гатили знадвору прикладами та сокирами. Нападники тепер з’юрмилися перед цими дверима. Починався штурм "Коринфа".
Солдати оскаженіли.
Їх розлютила загибель сержанта артилерії, а крім того, перед атакою серед них пустили чутку, ніби повстанці катують полонених, і ніби в шинку лежить обезголовлений труп солдата. Роздмухування таких вигадок — звичне явище під час громадянських війн.
Коли двері забарикадували, Анжольрас сказав товаришам:
— Продамо своє життя дорого!
Він підійшов до столу, на якому лежали Мабеф і Гаврош. Під чорною накривкою проступали обриси двох закляклих тіл, великого і маленького, два обличчя невиразно вгадувалися під холодними складками савана. Донизу звішувалась рука. То була рука Мабефа.
Анжольрас нахилився й поцілував його благородну руку з тією самою шанобливістю, з якою вчора поцілував старого в чоло.
Ці два поцілунки були єдиними в житті Анжольраса.
Скоротимо нашу розповідь. Обложені в шинку захищалися відчайдушно: вони жбурляли з вікон каміння, нещадно калічачи ворогів, стріляли з льохів і мансард. При штурмі "Коринфа" можна було бачити все: і шал атаки, і розпач обложених, і нестямну лють нападників. Коли солдати висадили двері і вдерлись до шинку, вони не знайшли там жодного повстанця. Посеред приміщення лежали обрубані сокирами гвинтові сходи та кілька поранених, що вже конали. Усі, хто лишився живий, піднялися на другий поверх і крізь люк у стелі, з якого раніше спускалися сходи, відкрили вбивчий вогонь. На це пішли останні набої. А коли в тих уже приречених, але ще грізних бійців не лишилося ні куль, ні пороху, кожен узяв у руки по дві пляшки, що їх, як ми пам’ятаємо, зберіг Анжольрас, і ними стали відбиватися від нападників. Пляшки були з азотною кислотою. Ми розповідаємо про страшні подробиці того бойовиська, нічого не приховуючи. На жаль, обложеним доводиться воювати всім, що трапиться напохваті. Хоч нападникам і незручно було стріляти знизу вгору, їхні кулі разили на смерть, і незабаром по краях люка позвішувалися мертві голови, з яких стікали цівки червоної димлячої крові. Гуркіт стояв страшенний, пекучий дим затягував усе густою імлою, і битва точилася майже в темряві. Ніякими словами неможливо описати той жах. Учасники пекельного бою втратили людську подобу. Демони нападали, привиди захищалися.
13. Голодний Орест і п’яний Пілад
Нарешті, стаючи на плечі один одному, лізучи по стінах, хапаючись за перекриття, рубаючи шаблями останніх, хто чинив опір на краях люка, зо два десятки солдатів, національних та муніципальних гвардійців, майже всі з жахливо понівеченими під час цього небезпечного штурму обличчями, засліплені кров’ю, розлючені, осатанілі, вдерлися в залу другого поверху. Тільки один захисник редуту ще стояв на ногах — Анжольрас. Він не мав ні патронів, ні шпаги і тримав у руках лише ствол карабіна, приклад якого потрощив об голови нападників. Він загородився від ворогів більярдним столом і стояв у кутку зали з високо піднесеною головою, з гордим поглядом, стискаючи в руці уламок зброї. Почулися крики:
— Це ватажок! Той, хто вбив сержанта-артилериста. Як він туди забився, хай там і лишається! Розстріляймо його на місці!
— Стріляйте, — сказав Анжольрас.
І, відкинувши уламок карабіна, підставив груди кулям.
Відвага перед лицем смерті підкоряє навіть ворогів. Коли Анжольрас схрестив руки, готовий прийняти смерть, гуркіт у залі стих і змінився урочистою, майже могильною тишею. Здавалося, грізна велич неозброєного Анжольраса погамувала шум, і цей юнак, що не мав на тілі жодної рани, гордий, закривавлений, вродливий, спокійний, одним своїм владним поглядом навіяв пошану розлюченій юрмі, яка приготувалася вбити його. Горда постава надавала особливого блиску красі Анжольраса; переживши двадцять чотири жахливі години, він був рум’яний і свіжий, наче його не брали ні кулі, ні втома. Це, мабуть, про нього казав згодом один свідок, виступаючи перед воєнним судом: "Там був заколотник, якого називали Аполлоном".
Дванадцятеро солдатів вишикувалися в протилежному від Анжольраса кінці зали і мовчки піднесли рушниці.
— На приціл! — скомандував сержант.
— Стривайте, — раптом утрутився офіцер.
І звернувся до Анжольраса:
— Зав’язати вам очі?
— Не треба.
— Це ви вбили сержанта-артилериста?
— Я.
Десь у ті хвилини прокинувся Грантер.
Як ми пам’ятаємо, він спав від учорашнього дня на другому поверсі шинку, сидячи й поклавши голову на стіл.
До нього в прямому значенні можна було застосувати вираз: п’яний як ніч. Огидна суміш полинової настоянки, пива й спирту занурила його в летаргічний сон. Стіл, за яким сидів Грантер, був малий і не годився для барикади, тому його не чіпали. Він сидів, поклавши голову на руки, посеред склянок, кухлів та пляшок і спав непробудним сном, наче ведмідь у барлозі. Ніщо не могло розбудити його — ні стрілянина, ні ядра, ні картеч, що залітала крізь вікно до шинку, ні оглушливий гуркіт штурму. На рев гармати він тільки іноді відповідав хропінням. Здавалося, він чекав, коли якась сліпа куля позбавить його клопоту прокидатись. Навкруг нього лежало кілька трупів, і, на перший погляд, Грантер нічим не відрізнявся від тих, хто заснув навіки.