Клара знов приступила до нього, схилилася в напрямку, куди був скерований його погляд, і якби він не опирався, то мав би вже її побачити. "Тепер я піду, — сказала вона. — Може, в Тебе згодом з'явиться охота прийти до мене. Двері до моєї кімнати четверті, рахуючи від цих, на цьому боці коридору. Тож пройдеш повз троє дверей, а наступні — твої. Я вже не зійду до зали, а буду в своїй кімнаті. Ти й мене добряче втомив. Не скажу, що буду на Тебе чекати, але якщо захочеш прийти, приходь. Пригадай, що Ти обіцяв пограти мені на фортепіяні. Та, можливо, я вже геть Тебе вимучила, що Ти навіть не годен поворухнутися, тоді залишайся і виспися. Батькові про нашу колотнечу я наразі не скажу ані слова; згадую це на випадок, якщо це Тебе непокоїть". Після цього вона, попри начебто втому, двома стрибками вибігла з кімнати.
Карл негайно сів, це лежання вже ставало нестерпним. Щоби трохи розрухатися, він підійшов до дверей і визирнув у коридор. Але ж темінь! Він зрадів, коли, зачинивши на ключ двері, знов опинився при столі у світлі свічки. Він вирішив не залишатися довше в цьому домі, а зійти до пана Полюндера, відверто сказати, як Клара з ним обійшлася — йому зовсім не залежало на тому, щоби приховувати поразку — і з цим іще й яким достатнім обґрунтуванням попросити дозволу поїхати чи піти додому. Якби в пана Полюндера виникли якісь заперечення проти цього негайного повернення, Карл збирався попросити в нього принаймні дозволу, щоби хтось зі служників відпровадив його до найближчого готелю. Так, як то запланував Карл, щоправда, зазвичай не поводяться з приязними господарями, та ще рідше з гостем поводяться так, як оце щойно Клара. Ба вона навіть вважала за вияв люб'язности свою обіцянку наразі не розповідати нічого панові Полюндеру про ту колотнечу, вже саме це волало до неба. Хіба ж Карла запрошували на борцівський поєдинок, аби йому мало бути соромно, що його перекинуло дівчисько, яке, либонь, більшу частину свого життя провело у вивченні бійцівських прийомчиків. Урешті, її вчив сам Мак. Хай розповідає йому, що хоче, він із певністю розсудливий чоловік, це Карл знав, хоча й ніколи не мав нагоди пересвідчитися на якомусь окремому прикладі. Знав Карл і те, що якби він учився в Мака, то робив би набагато більші успіхи, ніж Клара; і тоді одного дня повернувся б сюди, найімовірніше без запрошення, вивчивши, ясна річ, попередньо місцевість, докладні знання якої були великою Клариною перевагою, а тоді схопив би цю-таки Клару й витріпав нею цю саму канапу, на яку вона його сьогодні пожбурила.
Тепер же йшлося лише про те, щоби знайти шлях назад до зали, де він, мабуть, у першій розсіяності поклав на якесь невідповідне місце свого капелюха. Свічку він, звісно, захотів узяти із собою, та навіть при світлі зорієнтуватися було нелегко. Скажімо, він навіть не знав, чи розташована ця кімната на тому самому рівні, що й зала. Дорогою сюди Клара постійно так його тягнула, що йому навіть не вдалося розгледітися, пан Ґрін і підсвічники заполонили його думки, словом, тепер він і справді не знав, чи вони йшли одними, чи двома, чи взагалі не йшли жодними сходами. Якщо судити за виглядом із вікна, кімната розташована доволі високо, тому він намагався переконати себе, що вони йшли сходами, але сходами треба було вийти вже й до входу, чому ж тоді і цей бік будинку не може бути підвищеним.
Якби хоч у коридорі звідкись падало світелко, з якихось дверей чи здалини долинав якийсь голос, хай навіть дуже тихо.
Його кишеньковий годинник, вуйків подарунок, показував одинадцяту, він узяв свічку і вийшов у коридор. Дверей не зачинив, щоби в разі, якщо пошуки виявляться марними, відшукати принаймні свою кімнату, а після цього — на крайній випадок — і двері до Клариної. Для надійности, щоби двері самі не захряснулися, він підпер їх кріслом. Та в коридорі сталася халепа: назустріч Карлові — він ішов, природно, в протилежний від Клариних дверей бік, ліворуч — дмухнув протяг, хоч і легесенько, але запросто він міг би задмухнути свічку, так що Карлові довелося прихистити пломінчик рукою, а до того ж раз по раз зупинятися, щоби прибите полум'я знову вирівнялося. То було повільне просування вперед, тому шлях здавався вдвічі довшим. Карл пройшов уже чималі відрізки вздовж стін, геть позбавлених дверей, годі було собі уявити, що там за ними. А тоді знову пішли двері за дверима, він спробував відчинити декілька, вони були зачинені й, вочевидь, необжиті. Несусвітенне марнування простору, і Карл подумав про східні нью-йоркські дільниці, які вуйко обіцяв йому показати, де в одній малесенькій кімнатчині начебто тулилося кілька сімей, а домівкою для однієї родини був закапелок кімнати, де товклися діти та їхні батьки. А тут стільки кімнат пустують, і вся користь із них — порожнисте відлуння, коли стукаєш у двері. Карлові здалося, що пана Полюндера вводять в оману вдавані друзі, що він світу білого не бачить поза донькою, а відтак що він пропащий чоловік. Вуйко ще й як правильно його оцінив, і лише його засада — не впливати на Карлову думку про людей — завинила в цих відвідинах і цьому блуканні коридорами. Карл збирався завтра так і сказати вуйкові, бо, згідно зі своїми принципами, вуйко радо і спокійно вислухає небожеву думку. До речі, засада ця була чи не єдина, яка йому у вуйкові не подобалась, але навіть це неподобання не було безумовним.
Зненацька стіна з одного боку коридору закінчилася, поступившись місцем якомусь крижаному мармуровому поруччю. Карл поставив свічку й обережно перехилився. Назустріч йому війнуло темною порожнечею. Якщо це головний гол будинку, — в слабкому світелку свічки відслонився шматок склепінчастої стелі, — чому ж тоді вони ним не увійшли? Для чого ж тоді взагалі це велике, глибоке приміщення? Стоячи тут, ти почуваєшся наче на верхній галереї церкви. Карл уже майже шкодував, що не зможе залишитися тут до завтра, він радо походив би скрізь із паном Полюндером, а той йому все розповідав би.
Поруччя, до речі, не було аж таке довге, і незабаром Карла знову прийняв закритий коридор. На якомусь раптовому повороті коридору Карл зі всього розмаху налетів на стіну, і тільки неодмінна обережність, із якою він судомно тримав свічку, якимось щастям уберегла її від падіння і згасання. Позаяк коридор навіть не збирався закінчуватися, ніде не видно було вікна, ані згори, ні вглибині нічого не ворушилося, Карл запідозрив, що увесь час ходить колами, і вже сподівався був, можливо, знову відшукати відчинені двері своєї кімнати, та ні вони, ні поруччя ніяк не поверталися. Досі Карл стримувався голосно гукати, бо не хотів у чужому домі о такій пізній порі зчиняти галас, однак тепер побачив, що в цьому неосвітленому будинку це не буде аж так недоречно, і вже лаштувався вигукнути в обидва боки коридору голосне "Агов!", коли з боку, звідки він прийшов, побачив наближення маленького світелка. Лише тепер він зміг оцінити справжню довжину прямого коридору, цей дім був просто-таки фортецею якоюсь, не віллою. Карл так зрадів цьому рятівному світлу, що забув про будь-яку обережність, кинувся бігти, і вже з першими стрибками свічка згасла. Він не зважав на це, адже вона вже не була йому потрібна, і тут назустріч йому з'явився якийсь старий служник із ліхтарем, що покаже йому шлях.