"Я, — сказав Робінсон, супроводжуючи свою мову вишуканими жестами, ліктями він сперся на бильця, — спочатку Тобі все поясню, покажу всі припаси. Ти ж освічений, і в Тебе, з певністю, гарне письмо, тож Ти міг би зробити перелік усіх речей, які в нас є. Брунельда давно вже хоче, щоби його зробити. Якщо завтра буде гарна погода, ми попросимо Брунельду, щоби вона сіла собі на балконі, а самі любесенько, і їй не перешкоджаючи, зможемо попрацювати в кімнаті. Бо саме на це, Росмане, Тобі слід передусім зважати. Головне не дратувати Брунельду. Вона чує все, мабуть, у неї як у співачки такі чуйні вуха. Викочуєш, наприклад, барильце зі шнапсом із-за шафи, воно ж гуркоче, бо тяжке, а так усе позаставлювано різними речами, що й не прокотиш. Брунельда, наприклад, лежить собі спокійнісінько на канапі й ловить мух, які взагалі їй дуже дошкуляють. Тож ти думаєш, що вона зовсім на тебе не зважає, і котиш собі своє барильце. Вона все ще лежить спокійно. Але в мить, коли ти того аж ніяк не сподіваєшся, коли зчиняєш якраз найменше галасу, вона раптом підхоплюється, тарабанить руками по канапі так, що за порохами вже її не бачиш, — відколи ми тут, я ще ніколи не вибивав канапу, не можу ж я, коли вона постійно там лежить, — і починає так страшно лаятися, достоту як чоловік, і лається отак годинами. Співати їй сусіди заборонили, а верещати то ніхто не заборонить, їй просто потрібно верещати, до речі, тепер це стається досить рідко, ми з Делямаршем стали дуже обачні. Та воно їй і дуже шкодило. А якось раз аж знепритомніла, і мені — Делямарша якраз не було вдома — довелося закликати сусіда-студента, він покропив її якоюсь рідиною з великої пляшки, то воно помогло, ось тільки рідина ця нестерпно смерділа, навіть тепер іще чутно, коли піднести носа до канапи. Цей студент, без сумніву, наш ворог, як і всі тут, стережися всіх і нікому не довіряй".
"Гей, Робінсоне, — сказав Карл, — але ж і тяжка ця служба. Гарненьку Ти мені посаду підшукав!"
"Не журися, — сказав Робінсон, хитаючи із заплющеними очима головою, щоби розвіяти будь-які Карлові побоювання, — є в неї і такі переваги, яких не знайдеш на жодній іншій. Ти постійно поблизу такої дами, як Брунельда, часом навіть спиш в одній із нею кімнаті, і вже одне це, можеш собі уявити, обіцяє різні радощі. Тобі щедро плататимуть — чого-чого, а грошей тут не бракує, мені як Делямаршевому другові нічого не платили, тільки коли я виходив, Брунельда щось там мені давала, але Тобі, зрозуміло, плататимуть, як і кожному іншому служникові. Бо Ти і не є ніким іншим. Але найважливіше для Тебе те, що я дуже полегшуватиму Тобі працю. Спочатку я, звичайно, нічого не робитиму, аби відпочити, та тільки-но трохи відпічну, можеш на мене розраховувати. Власне обслуговування Брунельди я взагалі беру на себе, тобто зачісування й одягання, якщо тільки Делямарш сам не забажає. А Тобі припаде прибирання кімнати, закупи і важчі хатні роботи".
"Ні, Робінсоне, — сказав Карл, — усе це мене не вабить".
"Тільки не роби дурниць, Росмане, — сказав Ро-бінсон, наблизивши своє лице до Карлового, — не змарнуй такої чудової нагоди. Де ж Ти ще відразу дістанеш посаду? Хто Тебе знає? Кого знаєш Ти? Ми, двоє чоловіків, що вже стільки пережили і володіємо великим досвідом, та ми цілими тижнями бродили і не могли знайти праці. Це нелегко, а навіть до розпачу важко".
Карл кивнув, дивуючись, як розсудливо може говорити Робінсон. Утім, усі ці поради не мали для нього жодного значення, він не смів тут залишатися, в такому великому місті напевно знайдеться якесь хоч малесеньке місце для нього, цілими ночами, він знав це, всі корчми були переповнені, відвідувачів завжди потрібно обслуговувати, в цьому він уже мав певну вправність, якось та й вдасться швидко і непомітно влитися в роботу такого закладу. Якраз у будинку навпроти була така корчемка, звідти долинала гучна музика. Головний вхід було запнено лише великою жовтою завісою, що, підхоплена вітром, потужно лопотіла в завулку. Поза тим, щоправда, в завулку стало набагато тихіше. Більшість балконів були темні, тільки вдалині то тут, то там блимало світелко, та варто було зупинитися на ньому поглядом, як там уже вставали люди, і заки вони одне поперед одного кидалися до помешкання, чоловік уже хапав лампу і, як останній на цьому балконі, кинувши ще оком на завулок, вимикав світло.
"Ось уже й споночіло, — сказав Карл, — якщо я надовше тут залишуся, то стану, як вони". Він обернувся, щоби відслонити фіранку на дверях. "Що Ти збираєшся зробити?" — сказав Робінсон, стаючи між Карлом і фіранкою. "Піти звідси, ось що, — сказав Карл, — пусти, пусти!" "Ти ж не збираєшся потурбувати їх, — скрикнув Робінсон, — що Ти намислив". І він руками обхопив Карлову шию, повиснувши на ньому всією вагою, а ногами обплів його ноги, і так миттю повалив його на долівку. Та Карл трохи навчився борюкатися серед ліфтярів, отож стусонув Робінсона кулаком у підборіддя, але легенько й дуже обережно. А той іще встиг швидко і геть безтямно вальнути Карла коліном у живіт, а тоді, двома руками вхопившись за підборіддя, завив так гучно, що якийсь чоловік із сусіднього балкона дико заплескав у долоні й закричав: "Тихо!" Карл трохи полежав непорушно, щоб минув біль від Робінсонового удару. Тільки лице повернув до завіси, яка велично і важко звисала перед вочевидь темною кімнатою. Здавалося, там уже нікого й нема, може, Делямарш із Брунельдою вийшли, і Карл давно вже мав цілковиту свободу. А Робінсона, що поводився як справжній сторожовий пес, він остаточно із себе струсив.
Нараз звіддаля, десь із завулка, наче окремими поштовхами залунали барабани і сурми. Незабаром окремі вигуки багатьох людей злилися в загальний рев. Карл повернув голову і побачив, як знов оживають усі балкони. Він повільно підвівся, не зміг до кінця випростатися, йому довелося важко прихилитися до перил. Внизу, на тротуарах впевнено крокували молоді хлопці, витягнувши руки, тримаючи картузи в піднятих руках, відвівши убік обличчя, їздня була ще незайнята. Декілька людей вимахували окутаними жовтуватим димом лампіонами на довгих тичках. Барабанщики й сурмачі саме широкими рядами вийшли на світло, і Карл був приголомшений їхньою кількістю, як тут почув позаду голоси, обернувся і побачив, що Делямарш піднімає важку портьєру, а з темряви кімнати виходить Брунельда, в червоній сукні, мереживній накидці на плечах, якійсь темній шапочці на, ймовірно, нечесаному, а просто зібраному жмутком волоссі, кінчики якого стирчали то тут, то там. В руці вона тримала маленьке розгорнене віяльце, але не махала ним, а міцно притуляла до себе.