На той час, коли пані Брідо приїхала до Ісудена, Макса, власне, було виштовхнуто з буржуазного товариства. Правда, цей молодик і сам знав собі ціну, не пхаючись до того товариства, званого "вузьким колом", і ніколи не нарікаючи на те, що став предметом різкого осуду, хоча він був найелегантнішим, найпоказнішим чоловіком у всьому Ісудені, витрачався чимало на свій зовнішній вигляд і тримав коня — річ у Ісудені така дивовижна, як кінь лорда Байрона у Венеції. Ми ще побачимо, яким чином бідний, без джерел прибутку Максанс спромігся бути першим ісуденським чепуруном, бо ганебні способи, що здобули йому осуд добропорядних та побожних людей, пов'язані з обставинами, що привели до міста Жозефа й Агату. Як судити зі сміливої поведінки, з виразу обличчя, Макс дуже мало дбав про думку інших людей; він напевно розраховував колись поквитатися й піднестись над тими, хто тепер зневажав його. А втім, коли буржуа й ганили Макса, то цю думку врівноважувало захоплення, яке викликала в простого люду його натура; його відвага, його рішучість і швидкий розум мусили подобатись юрбі, якій невідома була його внутрішня розбещеність, бо й самі буржуа навіть не підозрювали всієї глибини її. Макс грав у Ісудені роль більш-менш подібну до ролі коваля Сміта62 в "Пертській красуні"; він був проводирем бонапартизму та опозиції. На нього покладались, як пертське городянство покладалось на Сміта у всіх поважних справах. Особливо одна історія виставила на очі героя й жертву "Ста днів"63.
1819 року один батальйон, яким командували офіцери-роялісти, молоді люди, що вийшли з Червоного дому64, проходив через Ісуден, прямуючи до свого гарнізону в Бурж. Не знаючи, що робити в такому конституціоналістському місті, як Ісуден, офіцери зайшли збавити час до "Військової кав'ярні". Кав'ярня з такою назвою є в кожному провінційному місті. Ісуденська, збудована в кутку під валами на площі Зброї, належала вдові колишнього офіцера і, природно, служила за клуб міським бонапартистам, офіцерам на половинній платні або Максовим однодумцям, що їм настрій у місті дозволяв висловлювати своє захоплення імператором. З 1816 року в Ісудені щороку влаштовували обід на честь роковин коронації Наполеона. Троє офіцерів-роялістів, які перші зайшли до кав'ярні, зажадали газет — між іншим, "Котідьєн" та "Білого прапора"65. В Ісудені, а надто в "Військовій кав'ярні", зовсім не шанували роялістських газет. У кав'ярні була тільки "Комерція" — так мусив кілька років називатися заборонений "Конституціоналіст". Та коли газета вперше вийшла під цією назвою, передовиця її починалася словами: "Комерція в принципі конституційна", тому газету й далі називали "Конституціоналістом". Всі передплатники підхопили каламбур, сповнений непокори й зловтіхи: цим каламбуром їх ніби просили не звертати уваги на етикетку, бо вино лишається те саме. З-за свого прилавка огрядна господиня відповіла, що таких газет у неї нема. "А які ж ви передплачуєте?" — спитав один з офіцерів, капітан. Офіціант, молодий невисокий хлопчина в синій сукняній жилетці й фартуху з цупкого полотна, приніс "Комерцію". "А, ось яка у вас газета! А інша є?" — "Ні,— відповів офіціант,— тільки ця". Капітан подер опозиційний листок, кинув клапті додолу, плюнув на них і сказав: "Доміно!" За десять хвилин звістка про образу, завдану конституціоналістській опозиції та лібералам в особі священної газети, яка нападалась на духівництво з відомою вам відвагою й дотепністю, розійшлась по місту, наче вогонь. На устах у всіх зринуло вмить те саме слово: "Скажіть Максові!" І Макс дуже скоро дізнався про все. Офіцери ще не докінчили партію в доміно, коли Макс у товаристві майора Потеля й капітана Ренара, а також тридцяти юнаків, цікавих побачити, чим скінчиться ця суперечка — майже всі вони зосталися купками стояти на площі Зброї — ввійшов до кав'ярні. Скоро туди набилось повно люду. "Гарсоне, мою газету!" — лагідно попросив Макс. Розігралась невеличка комедія. Товстуха збентеженим і заспокійливим тоном відповіла: "Я дала її клієнтам, капітане",— "Ну, то заберіть у них!" — вигукнув один із Максових приятелів. "Ви не можете повернути газету? — спитав офіціант.— Другої в нас нема". Молоді офіцери засміялись і скоса позирнули на городян. "Вони її подерли!" — гукнув один з тутешніх юнаків, глянувши під ноги капітанові-роялістові. "Хто вам дозволив порвати газету?" — спитав Макс громовим голосом, з вогнем у очах, схрестивши руки на грудях. "Ми ще й заплювали її!" — відповіли троє молодих офіцерів, підводячись і дивлячись на Макса. "Ви образили все місто!" — сказав Макс, побліднувши. "Ну, а далі що?.." — спитав наймолодший з офіцерів. Тоді Макс із такою спритністю, зухвальством і швидкістю, якої ці юнаки не могли передбачити, дав два ляпаси тому офіцерові, котрий стояв найближче до нього, й сказав йому: "Ви розумієте по-французькому?" Битись пішли в алею монастиря Фрапель — троє проти трьох. Потель і Ренар нізащо не погоджувалися, щоб Максанс Жіле сам провчив цих офіцерів. Макс убив свого супротивника. Майор Потель поранив свого так тяжко, що бідолаха, нащадок знатного роду, помер другого дня в лікарні, куди його відвезли. Третій сквитався одним ударом, поранивши капітана Ренара. Батальйон вирушив до Буржа вночі. Ця історія, що прогриміла на все Беррі, остаточно закріпила за Максансом Жіле славу героя.
"Лицарі неробства", всі молоді — найстаршому ще не було двадцяти п'яти — обожнювали Максанса. Декотрі з-поміж них, аж ніяк не поділяючи суворого осуду їхніх родин щодо Макса, заздрили його становищу і вважали його дуже щасливим. Під таким проводом орден творив чудеса. Починаючи з січня 1817 року, не минало й тижня, щоб міста не збаламутила якась нова витівка. Макс ради солідності поставив "лицарям" деякі умови. Виробили статут. Ці чортяки стали пильні, як учні Амороса66, сміливі, як шуліки, вправні у всяких штуках, сильні й спритні, мов злодії. Вони вдосконалились у мистецтві лазити по дахах, видиратись на будинки, стрибати, ходити нечутно, розчиняти вапно й замуровувати двері. Вони мали цілий арсенал драбин, мотузків, різних інструментів, одягу, щоб перебиратись. Крім того, "лицарі неробства" витворили собі справжній ідеал збиточності — не тільки у виконанні, а й у задумуванні своїх витівок. Скінчили вони тим, що розвинули в собі отой дух зла, який так тішив Панурга67, який викликає сміх і робить жертву такою кумедною, що вона не сміє й скаржитись. Ці синки з добрих родин, звичайно, мали спільників, які й розповідали їм, що в кого робиться вдома, даючи поживу для подальших витівок.