У великий холод виносили комусь грубку з вітальні на подвір'я й так напихали її дровами, щоб вона горіла аж до ранку. А потім у місті дізнавалися, що пан такий і такий (великий скнара!) пробував натопити в дворі.
Кілька разів вони влаштовували засідку на вулицях Головній або Нижній — двох вулицях, що становлять ніби дві артерії міста, і в них впадають поперечні вулички. Зачаївшись кожен за рогом такої вулички й вистромивши голову, вони саме тоді, коли городяни в своїх оселях засинали першим сном, зляканим голосом гукали від дому до дому: "Ой, що це таке?.. Що це?" Такі вигуки, без кінця повторювані, будили городян, що виходили надвір у нічних сорочках та бавовняних ковпаках, зі свічкою в руці, й питали одне одного, заводячи найхимерніші балачки й корчачи найхимерніші пики.
Був там один бідний палітурник, дуже старий, що вірив у злих духів. Як майже всі провінційні ремісники, він працював у маленькій, низенькій майстереньці. "Лицарі", перебравшись на чортів, уночі напхались до його майстерні, запхали його в скриню з обрізками й покинули там. Бідолаха почав кричати як на пуп, побудив сусідів, розказав їм, що йому являвся Люцифер, і сусіди не зуміли переконати його. Палітурник мало не збожеволів.
Серед суворої зими "лицарі" нечутно розібрали камін у кабінеті збирача податків і переклали його, все за одну ніч, на вигляд лишивши таким, як був, не зоставивши ніяких слідів своєї роботи. Всередині вони склали камін так, щоб увесь дим ішов до кімнат. Збирач податків двічі спробував розтопити камін, поки нарешті дібрав, чому його камін, досі цілком справний, раптом почав викидати такі коники; і довелося знов його перекладати.
Одного дня вони кинули в камін одній старій богомолці, приятельці пані Ошон, три просякнуті сіркою снопи соломи й жмут проолієного паперу. Вранці, розпалюючи камін, сердешна жінка, завжди спокійна й лагідна, вирішила, що вона розпалила вулкан. Приїхали пожежники, збіглось усе місто, а що серед пожежників було кілька "лицарів неробства", то вони залили весь її дім водою і, спершу перелякавши пожежею, потім настрахали ще й потопом. Вона аж захворіла.
Коли їм хотілося, щоб хтось пробув цілу ніч у смертельній тривозі й зі зброєю в руках, вони підкидали йому анонімного листа, в якому попереджували, що його мають викрасти; потім ходили один за одним попід стінами та попід вікнами в нього й пересвистувалися.
Одна з найдотепніших їхніх вихваток, яка довго тішила місто і про яку там розповідають досі, була така: вони сповістили всіх спадкоємців однієї старої й дуже скупої жінки, що та померла і їх запрошують до її дому на певну годину, коли майно опечатуватимуть. Із Ватана, Сен-Флорана, В'єрзона та всіх околиць з'їхалося двадцять чотири душі, всі в глибокій жалобі, але на виду веселенькі, чоловіки з жінками, вдови з синами, діти з батьками, хто на бідці, хто в плетеному візку, хто на простому возі. Уявіть собі сцени, що відбувалися між служницею старої дами та першими прибулими, а потім консультації з нотарем. У місті зчинилася справжня буря.
І врешті, супрефект вирішив, що таке становище просто нестерпне, тим більше що невідомо, хто дозволяє собі такі вихватки. Підозри, правда, тяжіли на юнаках; та оскільки Національна гвардія була тоді в Ісудені чисто номінальна, гарнізону там не існувало, а лейтенант жандармерії мав у своєму розпорядженні тільки вісьмох жандармів і не патрулював міста, здобути докази не щастило. Супрефект видав наказ про нічний розпорядок, і його одразу зненавиділи. Цей урядовець мав звичку споживати на сніданок двоє свіжих яєць. Він тримав курей у своєму дворі і з манією споживати свіжі яйця поєднував манію власноруч їх варити. На його думку, ні дружина, ні служниця, взагалі ніхто не вмів зварити яйце як слід; він варив їх із годинником у руці й хвалився перед усіма, що носить годинника саме для цього. Вже два роки він варив яйця з таким успіхом, що став об'єктом безлічі жартів. І от жартуни якось протягом місяця щоночі вибирали яйця з-під курей, а натомість підкладали круті. На цьому супрефект згаяв багато часу й позбувся прізвиська "яєчного супрефекта". Врешті йому довелося снідати чимсь іншим. Але в нього й підозри не виникло щодо "лицарів неробства", так чисто все робилось. Макс придумав щоночі намазувати йому пічні труби олією, такою смердючою, що в домі неможливо було всидіти. Але й цього було мало: одного дня його дружина, зібравшись до меси, побачила, що хустка її склеєна чимось страшенно липким і запнутись нею не можна. Врешті супрефект попросив, щоб його кудись перевели. Його боягузтво й покора остаточно утвердили химерний таємний авторитет "лицарів неробства".
Між вулицею Францисканців і площею Вбогих тоді був квартал, обмежений знизу рукавом Копаної річки, а згори валами,— від площі Зброї до Гончарського ринку. Цей неправильний чотирикутник був заповнений будинками злиденного вигляду, які тулились один до одного, розділені вуличками такими вузькими, що там не можна було йти двом людям пліч-о-пліч. Цей куток міста, щось ніби Двір чудес68, був заселений біднотою або людьми не дуже почесних професій, що жили в тих халупках та в житлах, так мальовниче званих у розмовній мові "міськими нетрями". За будь-яких часів це, безперечно, був проклятий квартал, оселище людей недобрих, бо одна вуличка там називається Катівською. Відомо, що міські кати жили у своєму домі "з червоною брамою" вже понад п'ять сторіч. Помічник ката з Шатору живе там і досі, коли вірити чуткам, бо городяни не бачили його ніколи. Тільки виноградарі підтримують зв'язок із цією таємничою особою, що успадкувала від своїх попередників хист лікувати переломи й рани. Колись, як місто ще чепурилося під столицю, там жили дочки насолоди. Були там і торговці старими речами, яким, видно, не доводилося шукати покупців, далі лахмітники зі своїм смердючим товаром і врешті ота апокрифічна людність, що трапляється по таких закутках у кожному місті, на чолі з двома-трьома євреями. На розі однієї з цих похмурих вуличок, з більш пожвавленого кінця кварталу, з 1815 до 1823 року, а може, й довше була корчма, хазяйку якої називали тіткою Коньєттою. Ця корчма містилась у досить пристойному будинку — наріжні стовпи з білого каменю, а проміжки заповнені колотим пісковиком та вапном,— на два поверхи з мансардою. Над дверима блищала величезна соснова гілка, неначе вилита з флорентійської бронзи. Немовби цей символ був не досить промовистий, око вбирала ще й вивіска, прикріплена над дверима: слова "Добре Марсове пиво" — і намальований вояк, що показує дуже декольтованій жінці на струмінь піни, який б'є зі скляного глечика у неї в руках, викреслюючи щось схоже на арку мосту, і все це в таких барвах, що Делакруа69 зомлів би. На першому поверсі там була величезна зала, де водночас містилася й кухня, зі сволоків якої звисали почеплені на кілки припаси, необхідні для такого господарства. В глибині цієї зали круті сходи вели на другий поверх. А біля підніжжя цих сходів були двері до невеликої довгастої кімнати, яка виходила вікнами в одне з отих провінційних подвір'їв, що скидаються на пічний комин, такі вони вузькі, глибокі й чорні. Прикрита стріхою й схована від усіх очей за мурами, ця кімната служила ісуденським шибеникам залою для зборів. Відкрито старий Коньє в базарні дні давав нічліг селянам; але потай він був корчмарем "лицарів неробства". Цей старий Коньє, колись конюх у якомусь багатому маєтку, скінчив тим, що одружився з Коньєттою, куховаркою з багатого дому. Римське передмістя, як у Італії та Польщі, й досі утворює на латинський манір прізвище жінки від прізвища чоловіка. Склавши докупи свої заощадження, старий Коньє і його дружина купили цей будинок і почали тут корчмарювати. Коньєтта, жінка років сорока, висока, досить повна, мала ніс як у Роксани70, смагляву шкіру, чорні, мов смола, коси, круглі й живі карі очі, розумне веселе обличчя, і Максанс Жіле обрав її на Леонарду71 свого ордену за вдачу й куховарські таланти. Старому Коньє було десь так шістдесят п'ять років; це був кремезний чолов'яга, покірний дружині, і Коньєтта любила пожартувати, що він на все дивиться "незлим оком", саме оком, а не очима, бо воно було в нього одне. За сім років, із 1816-го до 1823-го, ні чоловік, ні жінка ніде не прохопилися й слівцем про те, що робиться в їхній корчмі ночами і що там замишляється. Вони завжди щиро любили всіх "лицарів", а їхня відданість була беззастережна, але, може, не видавалась би такою зворушливою, якби згадати, що й ця мовчанка, і ця любов мали за причину зиск. У будь-яку годину вночі "лицарі" могли прийти до Коньєттиної корчми й постукати особливим способом, і старий Коньє, почувши той знак, уставав, викрешував вогню, світив свічки, відчиняв двері й ішов до погреба по вино, закуплене спеціально для ордену, а Коньєтта готувала їм смачну вечерю — чи то перед їхнім нічним походом, чи то після нього, чи то ввечері, чи то вдень.