Важко було думати про греків, коли його увагу заполонили військові проблеми. До того ж ця поверхова розвідка навіть давала йому насолоду. Він давно вже не розглядав порту з професійною цікавістю: розміри, глибина, захисні споруди, уразливі місця, причали, фарватер тощо.
Він стояв і роздивлявся, а Ніна терпеливо чекала. Та ось Руперт посміхнувся й одійшов. "Хай цим цікавляться інші,— подумав і вирішив оглянути поліс, заради якою
прибув сюди,— Діоскурію, найдальший східний порт Понта Бвксінського.
♦ * *
Заступник голови і кілька членів міської Ради провели їх до готелю, а потім в музей, що відображав історію Сухумі.
Невеличкий відділ був присвячений античному періоду. Завідувачка показала Руперту грецький надгробок, викинутий на берег кілька років тому; па ньому із зв'язаними руками стояла померла мати хлопчика, а поперед неї з розкритою книгою в руках сиділа мачуха, символізуючи те, що дитині буде кому давати настанови. В музеї зберігалися також горшки, невеличкі амфори та інше начиння.
Завідувачка розповіла про соціальні стосунки в стародавньому місті, що про них Руперт майже не знав. Зате добре уявляв собі його романтичну історію: саме тут Мітрідат, останній цар незалежної Малої Азії, провів цілу зиму, намагаючись згуртувати Колхіду й північні племена для відсічі Помпею й пануванню Риму; йдучи залами музею, Руперт розповідав Ніні про силу й хоробрість легендарного царя:
— Мітрідат славився своїм ненажерством і тим, що розмовляв двадцятьма мовами. Він збирав витвори мистецтва і утримував при дворі грецьких учених. Він роздавав призи кращим їдцям і поетам. Він так насичив своє тіло отрутами, що ніхто не міг його отруїти, і, коли римляни завдали йому поразки, царю довелося наказати галльському найманцю, щоб той заколов його царським мечем.
— Чудовисько! — вигукнула Ніна.
— Зате герой!
Ніна не стала сперечатися. Вона розпитала дещо в завідувачки і заявила:
— Ваш Мітрідат дійсно був хороброю людиною, але віп забив свою матір і власних дітей, одружився з сестрою, а потім убив і її. Він власноручно зарізав усіх своїх наложниць, щоб ті не дісталися римлянам. Ніхто не вірив йому, всі ненавиділи, і вбити себе наказав йому рідний син. От вам і герой!
— Не можна так розуміти історію,— обурився Руперт.— Герої античності заклали, підвалини нашому героїзмові. Вони хотіли позбутися варварства, хоч самі були напівварвари. Для того часу це була революція, а будь-яка революція жорстока.
— Чому ж ви не захоплюєтесь революціонерами нашого часу?
—• Який цинізм! — здивовано вигукнув він.
— Не смійте так говорити! — кинула Ніна, густо почервонівши.
Руперт пробачився, адже він не хотів її образити.
* * *
Його познайомили з місцевим аматором підводного спорту. Адже все, що зосталося од Діоскурії, було під жовтуватою плівкою моря, в западині бухти. Аматор мав човна з підвісним мотором і два кисневі апарати. Він позичив Рупертові ласти й саморобну карту дна бухти.
—— Ніг— мовила Ніна, коли вже стояли на пляжі в оточенні відпочиваючих.— Ні, ви fie повинні спускатися під воду. Це небезпечно, Руперте, не треба!
— Д чому? — запитав Руперт.— Я вмію поводитись з аквалангом. До того ж я приїхав, щоб побачити цей поліс.
Зчинилась суперечка; хтось застеріг Руперта по-англійськи:
— Тут пірнати небезпечно. Серед руїн легко заблудитись, і самому вам нізащо не вийти.
Аматор мовчав, стоячи збоку та ждучи кінця суперечки. Ніна наполягала на своєму, а більшість її підтримувала.
— Кисень шкідливий,— зауважив хтось.— Од нього гинуть водолази.
Руперт знав це. В англійському військовому флоті не один водолаз загинув через неполадки в кисневих приладах. Та його вразило те, що всі так турбуються про нього.
— Ходім,— рішуче кинув він.
— Не треба,— благала Ніна.— У вас же немає досвіду.
— У мене він є. Ось слово честі.
Ніна не вірила. Вона вже добре знала його, щоб сумніватись у всьому. І мала рацію, бо Руперт звик до аквалангів на стисненому повітрі, а не з розрідженим киснем.
— Будь ласка, Руперте,— вмовляла вона.— Що я скажу Роланду, коли раптом скоїться біда? Що скажу вашій дружині?
— Гаразд, гараад,— відмахувався Руперт.
Він закотив штани, вкинув туфлі до човна, допоміг Ніні
сісти і вкупі з аматором відіпхнувся од берега. Михайло, як звали аматора, ввімкнув мотор.
Руперт вважав, що вони попливуть далеко в море, та, перетнувши бухту, Михайло спинився поблизу купальників.
— Тут? — здивувався Руперт.
— Приблизно,— одказав Михайло.
— Гаразд,— підвівся Руперт і попрохав Ніну одвернутись.
Він скинув штани, натягнув сині шорти і ласти, а Михайло приладнав йому на спині кисневий апарат та пояснив Ніні, як користуватися ним.
— Не затримуйте дихання,— переклала вона,— та випускайте час від часу кисень. Для цього відкручуйте кран доостанку, а потім закручуйте знову. А коли не вмієте, то це дуже небезпечно. Краще не лізьте в воду.
— Годі. Спитайте в нього, що робити під водою.
— Він каже, що сьогодні ви навряд чи щось побачите: надто вже мутна вода. Хіба що намацаєте...
— Що саме?
— Дахи будинків,— пояснив Михайло і показав Рупертові на карті їх розміщення.— їх засмоктало в багнюку. Отож будьте обережні.
Руперт кивнув і натягнув маску. Дихнувши кілька разів, відчув присмак аміаку.
— Михайло триматиме вас за руку й покаже, де вони. Руперт глянув на неї, посміхнувся і перекинув ногу за
борт.
Михайло скочив за ним, і обидва пірнули.
Ще до того Руперт побачив, що вода мутна, та коли опинився під нею, здивувався, що нічого не може розгледіти. Пірнувши глибше, опинився в суцільній темряві. Навіть трохи розгубився.
Рука Михайла намацала його руку і потягла вниз. Віп затримав дихання, але згадав, що це небезпечно, а тим часом росіянин тягнув його дедалі глибше.
Та ось рука наштовхнулася на щось тверде.
Михайло продовжував тягнути і, хоч Руперт почував себе непевно, він сміливо рушив уперед і згодом намацав якесь склепіння, окремі цеглини й рівну поверхню — мабуть, дахи.
Руперт був романтиком: поклавши руки на ці вкриті багнюкою цеглини, він раптом відчув биття назавжди втраченого, але все ще живого світу.
— Чудово! — вигукнув він, і вода ринула йому в рот.