Старий Кваргель людина старезна, зівяла і суха мов сушена риба. Замітний у нього був ніс, подібний до яструбячого клюва. Через брак зубів борода сторчала високо в гору і стояла не далеко носа. Поморщене лице поросле було ріденькою сивою бородою.
Мошка знали дооколичні селяни, яких він не відка-зувався "ратувати" у скрутну годину, позичав їм то гроший то збіжа на високий лихвярський бариш. Неточних у віддаванні він процесував немилосердно і продавав їхню землю на ліцитації, а кому на велику просьбу відложив екзекуцію, то на те тільки, щоб його ще більше у свою павутину заплутати.
Мошко мав щасливу руку, що у своїй ділах ніколи не втрачав. З панами він не заходився, лише з мужиками, а поки котрому що позичав, то перш розвідав про нього добре, оцінив докладно поза це, що йому без втрати можна було дати, не поступився.
Мужики лізли до нього, як нетлі до світла, законів проти лихві не було тоді і Мошкові йшов інтерес знаменито, і він богатів.
Та цего по ньому не можна було пізнати. Мешкав все вбого, ходив обдертий як послідний прошак, а його святочний атласовий жупан, ще старі люди тямили. До того він ще перед людьми все нарікав, жалувався, що інтерес йде зле, і він втрачає. Жиди знали краще Мошка чим ті жертви, що до нього лізли. Вони його виминали, навіть зі школи його викинули, і він мусів дорого вкупитися до школи побічної маленької, устроє-ної для кількох родин. Кого якого знакомого жида було спитати, хто є Мошко, то він кривився, гладився по бороді і оглядаючися на боки, чи хто не підслухує, говорив одно слово: ганеф (злодій) та спльовував на бік.
Бо Мошко, кромі цього інтересу лихвярсько-збі-жевого, з яким перед світом не крився, мав ще другий потайний, про який дехто знав, та боявся зраджувати. Він враз з своїми синами і своїм сватом, що держав Пинявську велику коршму, належав до великої злодійської компанії конокрадів. Ся спілка вела свої діла виключно в Галичині і удержувала богато агентів і спільників за межами Галичини на Угорщині і в Росії, де перепродувала крадені коні, відбирала подібний товар за кордоном і продавала тут по великих ярмарках в Улашківцях, Мостисках і т. і.
Організація спілки була знаменита і зраскова. Члени мали до себе взаїмне довірря і ніхто нікого не посмів ошукати, коли не хотів ранше, як йому було писано, помандрувати на той світ. Не ведено жадних книг торговельних, ні записок, та що видав. Організація була така, що її члени не знали себе взаїмно, хіба ті що працювали блище себе, так як колісцята одного довгого ланцюга, ті що побіч себе. Ніхто з членів не знав головного. Деякі спільники вели попри те ще оден інтерес: пускали в обіг фальшовані гроші. Цей товар мав свої особливі назви. Сандерваре (товар Александра) звалися фалшиві рублі (Александер II тоді царював) — Францесваре були фалшовані австрійські гульдени (від цісаря Франца Иосифа).
Спілка була інтернаціональна на галицькім грунті.
Там належали всі народности навіть цигани.
Про істновання спілки знала краєва жандармерія, та не могла нічого порадити. Як повелось її піймати злодія, то це було лише спорадичним місцевим випадком, на власну руку. Спілки ніхто не прихопив. Пійманий злодій не богато знав, а товаришів не видав. Коли би це зробив, не жити йому поза криміналом на світі. За свою діскрецію він мав право на поміч спілки. Знав, що з голоду за решіткою не згине, а відбувши кару не буде журитися з чого жити бо все знайде готове.
Мошко Кваргель був важним огнивом в тім злодійськім ланцюгу. Не то що сам був "кутий на всі чотири ноги" і він потрафив видумати спосіб у найкритичні-щім положенні. Мав двох одчайдушних синів, якіби і самого чорта не злякались обікрасти. Такого самого зятя, і такого самого розумного і хитрого свата, що держав Пинявську коршму. До того Кваргель видумав в Самборі такий штудерний сховок на вкрадені коні, яким можна було між спільниками повелича-тись. Іменно у цім збіжевім магазині був оден переділ над самим берегом річки, добре замаскований перед людським оком. Тут ніхто би його не догадався, бо гній можна було від разу пустити на воду, а серед безвпинного шуму води на спусті не чути було тупоту кінських ніг по деревлянім помості, ані їх ір-зання, коли би їм цього захотілося. Конокради, що це місце знали, а таких було лише кілька вибраних — лиш язиком цмюкали на Мошкову проворність. Квар-гель маючи з грішми до діла міг деколи при купні збіжа убгати неопитному чоловікові фальшивий австрий-ський банкнот зовсім непомітно.
Кваргель працював лише головою. У всьому виручався своїми синами. Жиди від нього сторонили, та він складав це на счот жидівської конкуренцийної зависти і цим бляхманив людям світ.
У тім часі, як ці події відбувались, спілка стояла на вершку свого розцвіту. Нічого її не загрожувало. Вона розтягалася від Карпат до Збруча. Що було тут вкрадено мандрувало ночами за найближчий кордон, і пропадало безслідно. Не сама спілка, але й спільники конокради мали великого ворога в мужиках.
Як який конокрад попався в хлопські руки, то бажав собі лише як ангела, щоби зявився жандарм і його перебрав, або щоби ціла хлопська операція над ним скінчилася лише на поломаню ребер. Бо звичайно його так справили, що як не вбили на смерть, то виходив з їх рук немічним калікою. Мужик уважає за найбільшого свого ворога конокрада і палія.
Та мужики виступали ворожо лише тоді проти них, коли кого піймали на горячому вчинку. Поза тим поводились пасивно. Мужик шукав лише за своїми вкраденими кіньми, а далі до вислідження злодія не мішався боячись його помсти. Він конокрада, якого не зловив не видав. Він навіть складав конокрадам жертву, щоби його не дразнити. Богатші мужики орали злодіям землю, виручали їх, складали їм збіже, як річний гарач.
Таких слухняних хлопів конокради "щадили". Траплялось таке, що коли слухняному мужикові справді вкрадено коні, він йшов жалуватись до свого конокрада, а цей або йому сказав, де суть заховані вкрадені коні, або сам йому приводив їх на другий — третий день.
Конюшецький грабя повідомив зараз жандармерію про крадіж коний і візка на Сиготі, та заки вона розпочала слідити, то люди з Закуття вже знайшли стор-чачий з води візок, що дишлем забився в дністровім намулі, а коні були вже на Уграх. Бо зараз другої ночи проворний Шльомко повів їх в Карпати ноччу, так само не помітно, як їх сюди привів. Жандарми не вислідили нічого. Той жандарм, що його Шалапінда хотів зарізати не сказав нікому слова про свою пригоду, боячись догани від своїх зверхників за неосто-рожне, легкодушне поведения. Вдоволився тим, що поприсяг собі помсту на конокрадах, а коли який в його руки достанеться, то відпокутує вже і за того, що хотів його життя збавити...