– Твоя правда, бовдуре, я дав погану клятву, – сказав рицар, – але ти даси ще гіршу. Ти поклянешся святим хрестом Холівуда. Приготуй потрібні слова. Ти поклянешся сьогодні ввечері.
– Хай просвітлить Бог ваш розум! – відповів священик. – Хай відверне він ваше серце від такого зла.
– Послухайте, мій добрий отче, – сказав сер Деніел, – якщо вам заважає благочестя, то нічого мені з вами розмовляти. Скажу тільки, що пізно ви про нього згадали. Проте, коли у вас залишилось хоч трошки розуму, слухайте мене. Цей хлопець починає дратувати мене, мов оса. Він мені потрібний, бо я хочу продати його шлюб. Але, кажу вам одверто, коли він буде й далі набридати мені, то відправлю його до батька. Зараз я віддам наказ перевести його в кімнату над каплицею. Якщо ви зможете поклястися в своїй невинності переконливими словами і з впевненим виразом обличчя – все буде добре. Хлопець трохи заспокоїться, і я пощажу його. Якщо ж ви будете затинатися, бліднути або плутатись під час клятви, він вам не повірить. І тоді, клянусь небом, він помре. Подумайте про це.
– В кімнату над каплицею? – промовив, задихаючись, священик.
– Так, над каплицею, в ту саму, – відповів рицар. – Отже, якщо ви хочете врятувати його, рятуйте, а якщо ні, то, прошу вас, ідіть звідси та дайте мені спокій! Якби я був нестриманим, то давно проткнув би вас мечем за ваше нестерпне боягузтво і дурість. Ну, вибрали? Відповідайте!
– Я вибрав, – відповів священик. – Хай простять мені небеса, я вибираю зло заради добра. Я дам клятву, щоб врятувати хлопця.
– Отак буде краще! – сказав сер Деніел. – Пошліть за ним, та швидше. Ви залишитесь з ним віч-на-віч, проте, я стежитиму за вами. Я буду тут у потайній кімнаті за килимом.
Рицар відсунув килим і сховався. Клацнула пружина, потім почулося рипіння східців.
Сер Олівер, залишившись на самоті, кинув боязкий погляд на завішану килимами стіну і перехрестився з виразом страху і каяття на обличчі.
– Коли він має потрапити в кімнату над каплицею, – пробурмотів він, – то я повинен врятувати його хай навіть ціною загибелі своєї душі.
Хвилини через три в залу увійшов Дік, якого привів уже інший гонець. Сер Олівер, рішучий і блідий, стояв біля столу.
– Річарде Шелтон, – сказав він, – ти зажадав від мене клятви. Я міг би образитись за такі слова, я міг би відмовитись дати подібну клятву, але моє серце ще почуває до тебе прихильність, і я зроблю так, як ти хочеш. Клянусь святим хрестом Холівуда, я не вбивав твого батька.
– Сер Олівер, – відповів Дік, – коли ми прочитали про Джона-Месника, в мене не виникло ніяких сумнівів щодо вас. Але дозвольте мені поставити вам два запитання. Ви не вбили мого батька, вірю. Та, може, ви якось допомагали вбити його?
– Ні, не допомагав, – сказав сер Олівер.
І раптом він беззвучно заворушив губами і підвів брови, наче бажаючи застерегти Діка від чогось і в той же час не наважуючись вимовити ні звуку.
Дік здивовано поглянув на священика, потім обернувся і обвів поглядом порожній зал.
– Що з вами? – спитав він.
– Нічого, – відповів священик, квапливо надаючи обличчю спокійного виразу. – Мені просто погано. Я нездужаю. Пробач мені, Діку, але я… я мушу йти. Клянусь святим хрестом Холівуда, я не винен ні у вбивстві, ні в зраді твого батька. Заспокойся, хлопче.
Прощай!
І він з незвичайною поспішністю вийшов із залу.
Дік наче прикипів на місці, його погляд блукав по кімнаті, на обличчі одне за одним відбивались різні почуття: подив, сумнів, підозра, радість. Поступово, в міру того, як мозок його яснішав, підозра взяла гору, і його охопила впевненість в найгіршому. Він підвів голову і здригнувся. Високо на килимі, що закривав стіну, була виткана постать дикуна-мисливця. Однією рукою він підніс до рота ріг, а в другій тримав довжелезного списа. Обличчя в нього було чорне, бо це був африканець.
Саме цей африканець і налякав Річарда Шелтона. Сонце, що світило у вікна залу, сховалось за хмару, – якраз в цю мить у каміні яскраво спалахнув огонь і кинув на стіни й стелю мінливий відсвіт. І раптом чорний мисливець моргнув оком, наче живий. Повіко в нього було біле.
Дік, не відриваючись, дивився на це око. При світлі каміна воно сяяло, наче дорогоцінний камінь; воно було вологе, воно було живе. Знову повіко на якусь мить закрило його. Потім око відразу зникло.
Не могло бути ніяких сумнівів. Так могло зникнути тільки живе око, що весь час стежило за ним крізь дірочку в килимі.
Дік миттю зрозумів увесь жах свого становища. Застереження Хетча, німі знаки священика і це око, що стежило за ним із стіни, – все свідчило про те, що на нього насувається лихо. Він зрозумів, що його перевіряли, що він викрив себе і що він загинув, коли якесь чудо не врятує його.
"Якщо я не зможу втекти з цього замку – подумав він, – то розпрощаюся з життям! Нещасний Метчем! В яке ж зміїне кубло я його завів!"
Ці думки перебив слуга, який квапливо зайшов до зали і сказав, що його прислали, щоб допомогти Діку перенести до нової кімнати зброю, одяг і кілька книжок.
– До нової кімнати? – перепитав Дік. – Чому? До якої кімнати?
– До кімнаті над каплицею, – відповів слуга.
– Вона довго стояла пустою, – замислено промовив Дік. – Що ж це за кімната?
– Добра кімната, – сказав слуга. – Але говорять, – вів він далі, – що там з'являється привид.
– Привид? – спитав Дік, відчуваючи, як у нього поза шкірою побігли мурашки. – Я нічого не чув про це. Що ж це за привид?
Слуга подивився навколо і потім прошепотів:
– Це пономар церкви святого Йоанна. Його поклали там спати, а. вранці – ф'ю – він зник. Кажуть, що ввечері він дуже напився і його забрав сатана.
З найгіршими передчуттями Дік рушив слідом за слугою.
Розділ ІІІ
КІМНАТА НАД КАПЛИЦЕЮ
З веж замку нічого більше не було видно. Сонце хилилось до заходу і, нарешті, зайшло. Пильні очі вартових поблизу Танстольського замку не виявили жодної живої істоти.
Коли, нарешті, настала темна ніч, Трогмортона відвели в кімнату, вікно якої було над ровом. Звідти його дуже обережно спустили вниз; на якусь мить почувся плескіт води, потім на протилежному березі під віттям верби з'явилась темна постать і зникла в траві. Сер Деніел і Хетч стояли, уважно прислухаючись, ще з півгодини, але все було тихо. Гонець щасливо вийшов із замку.