– Її хтось держить, – сказала Джоанна.
– Ні, – відповів Дік. – Якби навіть її держали десятеро чоловіків, все одно вона б хоч трошки посунулась. А ця плита непорушна, мов скеля, її придавили чимсь важким. Тут немає виходу, і, слово честі, Джоне, ми такі в'язні, як і ті, в кого на ногах кайдани. Сідай, поговоримо. Потім ми повернемось, може, на той час вони будуть менш пильними і нам пощастить втекти. Але, на мою думку, ми загинули.
– Діку! – вигукнула вона. – Нещасливий той день, коли ти побачив мене! Це я, найнещасніша й невдячна дівчина, завела тебе сюди!
– Пусте, – заперечив Дік. – усе це нам судилося, а що судилося, те й збудеться, хочеш цього чи ні. Краще, ніж оплакувати себе й мене, розкажи мені, що ти за дівчина і як ти потрапила до рук сера Деніела.
– Я така ж сирота як і ти, – сказала Джоанна. – В мене немає ні батька, ні матері. До того ж я, на своє, а значить і на твоє нещастя, – багата наречена. Моїм опікуном був мілорд Фоксхем, але виявилось, що сер Деніел купив у короля право віддати мене заміж і заплатив за це чималу суму грошей. Отже я була ще зовсім маленькою, а два могутніх і багатих лорди вже розпочали між собою боротьбу за право віддати мене заміж. В цей час сталися зміни, з'явився новий канцлер, і сер Деніел через голову лорда Фоксхема купив опікунство надо мною. Потім сталися ще зміни, і цього, разу лорд Фоксхем через голову сера Деніела купив право одружити мене. З того часу вони почали ворогувати. Жила я в лорда Фоксхема, він ставився до мене добре. Нарешті настав час одружити мене, вірніше продати. Лорд Фоксхем мав дістати за мене п'ятсот фунтів. Ім'я мого нареченого – Хемлі. Завтра мали бути заручини. Якби не сер Деніел, мене б віддали заміж, і я б ніколи не зустрілась з тобою, Діку! Любий Діку!
Вона взяла його руку і ніжно поцілувала її, а Дік підніс її руку до своїх губ і теж поцілував.
– Сер Деніел, – вела вона далі, – зненацька захопив мене, коли я гуляла в саду, примусив надіти чоловічий одяг, а це смертний гріх для жінки, до того ж чоловічий одяг зовсім не личить мені. Він одвіз мене в Кетлі й сказав, як тобі відомо, що я одружуся з тобою. Але в глибині душі я вирішила на зло йому одружитися з Хемлі.
– Он як! – вигукнув Дік. – Значить, ти любила цього Хемлі?
– Ні, – відповіла Джоанна, – не любила. Я тільки ненавиділа сера Деніела. Потім, Діку, ти допоміг мені, ти був дуже добрий, дуже хоробрий, і я мимоволі покохала тебе. Коли якимсь чином нам пощастить врятуватись, я з радістю вийду за тебе заміж. Коли ж лиха доля не дасть нам одружитись, я все рівно любитиму тебе. Поки б'ється моє серце, я буду вірною тобі.
– А я, поки не зустрів тебе, жінок вважав за ніщо, – сказав Дік. – Я прихилився до тебе, коли думав, що ти хлопець. Я пожалів тебе, сам не знаю чому. Я хотів відшмагати тебе, але рука моя не знялась на тебе. Коли ж ти призналася, що ти дівчина, Джоне, – я й далі зватиму тебе Джоном, – я зрозумів, що ти та сама дівчина, яка мені потрібна. Тихіше, – перебив він самого себе. – Хтось йде.
Справді, в проході почулися важкі кроки й цілі полчища пацюків забігали на всі боки.
Дік оглянув місце, де він сидів з Джоанною. Раптовий поворот коридору давав йому певні переваги. Він міг, знаходячись в повній безпеці, стріляти з-за повороту. Але йому заважало світло. Лампа стояла надто близько до нього, тому Дік вибіг вперед, поставив лампу посередині і повернувся на своє місце.
Нарешті в кінці проходу хтось з'явився. Це був Беннет. В руках він ніс смолоскип, і, дякуючи цьому, цілитись в нього було дуже легко. Він йшов самий.
– Стій, Беннете! – крикнув Дік. – Ще один крок, і ти будеш мертвий.
– А, так ви тут, – сказав Беннет, вдивляючись в темряву. – Я вас не бачу. Ага! Ви зробили розумно, поставивши лампу перед собою. Слово честі, я радий бачити, що моя наука не пропала марно, хоч ви й користуєтесь нею, щоб прострілити моє грішне тіло! Що ви тут робите? Що шукаєте? Чому збираєтесь стріляти у вашого старого друга? Й панночка з вами?
– Ні, Беннете, – відповів Дік, – я буду питати, а ти відповідай. Чому в цьому замку життя моє в небезпеці? Чому до мене підкрадаються вбивці, щоб зарізати мене в ліжку? Чому я змушений рятуватися втечею з фортеці свого опікуна, тікати від друзів, серед яких жив досі і яким не зробив нічого поганого?
– Мастере Діку, мастере Діку, – сказав Беннет. – Що я вам говорив? Ви хоробрий, але дуже нерозсудливий хлопець!
– Беннете, – промовив Дік, – я бачу, що ти знаєш все, знаєш, що я приречений. Ну що ж! Я не зійду з цього місця. Хай сер Деніел витягне мене звідси, якщо може!
Деякий час Хетч мовчав.
– Слухайте, – почав він знову, – зараз я піду до сера Деніела і скажу йому, де ви, я не буду приховувати від вас, що саме для цього він і послав мене. Але якщо у вас на плечах є голови, ви підете звідси скоріше, ніж я повернусь.
– Підемо звідси, – повторив Дік, – я б давно пішов, коли б знав, як це зробити. Я не можу зрушити з місця кам'яну плиту.
– Засуньте руку в куток і помацайте там, – відповів Беннет. – Вірьовка, якою спустився Трогмортон, все ще в коричневій кімнаті. Прощайте.
І Хетч, повернувшись, зник за поворотом проходу.
Дік негайно приніс лампу і зробив так, як йому порадили, В одному з кутків була глибока западина. Засунувши в неї руку, Дік намацав залізний прут і щосили штовхнув його вгору. Почулося скрипіння, і раптом кам'яна плита зсунулася з місця.
Шлях був вільний. Вони легко підняли ляду і влізли в кімнату з склепистою стелею. Вікно цієї кімнати виходило на подвір'я, де два чоловіки з засуканими рукавами чистили коней новоприбулих воїнів. Цю картину освітлювала пара смолоскипів, застромлених у залізні кільця в стіні.
Розділ V
ЯК ДІК ПЕРЕЙШОВ У ІНШИЙ ТАБІР
Дік, загасивши лампу, щоб не привертати уваги, піднявся сходами вгору і пішов вздовж коридора. В коричневій кімнаті він побачив вірьовку, що була прив'язана до старовинного і надзвичайно важкого ліжка. Взявши вірьовку, Дік підійшов до вікна і почав повільно й обережно опускати її в нічну пітьму. Джоанна стояла поруч з ним. Рішучість поступово змінювалась в неї страхом, бо вона побачила, що Дік опустив за вікно дуже багато вірьовки.