— А то тебе питають — хочеш ти чи не хочеш,— не дуже й сердито пробурчав дядько, відчиняючи ляду до погреба в своїх сінях,— Ану залазь і не ворушись! А я піду до баби Вусті й перекажу, де ти ховаєшся.
О, бачили такого? Ще й до баби подасться, скаже їй. А хто його просить? Ніхто. Сидів би вже разом із усіма в цьому погребі й не рипався.
Максим оглядівся. На буряках та картоплі, присипаній соломою і застеленій так-сяк ряднами, сиділи всі Перепелиці. І весела пащекувата Дунька, яку завжди аж на другий куток села чути, і її похмура, непримітна сестра Степанія, од якої, розказують, чоловік аж на фронт забіг, така вже вредна вдалася. І маленьке Перепеленя біля діжки з квашеними яблуками примостилось — білолиций, з пампушкуватим личком Петрусь. Бач, як витріщився на Максима, дивується, що побачив тут у цю пору. І маленька Перепелівна — синьоока, шустра, як пташеня, Галя — теж дивиться здивовано. А ген і баби-сусідки в чорних хустках, позакутувані, позатушкувані, тільки гострі носи повистромляли.
— Здоров був, козаче,— зразу ж Дунька вчепилась до ньо-го.— Чи не свататись?
Максим стояв посеред погреба і мовчав. На гладущику блимав каганець, нерівно освітлюючи насторожені обличчя.
— Ага, не свататись,— не вгавала Дунька.— В такий пізній час уже вертаєш од котроїсь.
— Причепилась...— буркнула Степанія.— Навіть дитини не пожаліє.
Максим бочком-бочком ступив уперед — та й притаковив-ся біля Петруся, що мав два пшеничні колосочки замісь брів. А Перепеленя сяйнуло на нього фіалковим зором синіх очей і поспитало тихенько:
— Що там нагорі?
Не відповів — усе ще був сердитий на старого Перепелицю, котрий забрав у нього гранати і запроторив у цю яму. Але, помітивши, що всі на нього дивляться, мовив спроквола.-
— Небо над Кулішівкою горить, а біля ставу стріляють. Впала тиша. Світло каганця здригнулось, і по лицях пробіг
раптовий чорний вираз.
— Середнівку спалили позавчора,— сказала Степанія,— і Драбівку. Всі хати погоріли, й почорніли садки.
У картоплі весело пискнула миша, їй відповіла друга. Знову здригнулося світло каганця. Грудочка землі впала зі стелі в бочку з квашеними яблуками, якраз на кружок,— і розбилась. Хтось почав хреститись у кутку, і тінь од руки неповоротким круком заметалась по стінах, по згорблених постатях.
— Земля тремтить,— зовсім спокійно, без подиву сказала пащекувата Дунька.
А Максимові зовсім не страшно. І якби був не в погребі, а зверху, то ще вільніше почувався б. А чому б і ні? Бо німці таки відступають, а не наступають, бо німців таки женуть! І люди з усього села зібрались, щоб затримати їх, щоб у мішок зав'язати. Дуже просто навіть — мішок! А наші ж на п'яти наступають фрицам, дихати їм не дають!
Ляда вгорі відхилилась — і всі підвели очі. В отвір заглядав кривий Перепелиця, трусячи пухнастими вусами.
— Я надворі буду,— сказав.— Якщо хату підпалить, то зразу ж скажу, виведу всіх.
Та й зачинив ляду. Але ж, мабуть, десь уже горить, коли заговорив про це, бо чого б нагадувати? А чия ж то горить? Мабуть, на дальньому кутку села, від ставу... І всі відчули занепокоєння, і всі завмерли, прислухаючись, чи не затремтить земля, та позирали раз у раз на стелю.
— Корова мукає,— похмуро сказала Степанія.
Всі ще дужче нашорошили вуха. А Максим мимоволі всміхнувся і підморгнув синьоокій Галі. Вона вдала, що не помітила підморгування, але зір її поглибшав і почорнішав од здивування.
— Піду, їсти їй дам,— мовила Дунька і подерлась по драбині вгору. Простугоніли над головами її кроки — і вклякло все. Хоч би миша яка обізвалась, але також, видно, попричаювались, мовчать.
І тут довгастий язичок світла примеркнув, далі стрімко витягнувся вгору — і погас. Морок поглинув усе. Лише згодом зашаруділа картопля і почувся жалібний Галин голосок Що Максимові залишалось робити? Добрався навпомацки до драбини, а тоді з щабля на щабель —вже в сінях, і вже надворі. Не видно ніде Перепелиці? Не видно, ну й добре. Шаснув попід загатою на причілок, постояв, прислухаючись, а тоді вже і роздивлятись почав.
Освітлені хмари над Квітками брались малиново та багряно. Позагусали вони, закам'яніли низько, наче велетенське каміння. А ген ота, над полем, наче аж кров'ю сочиться, набрякли крайки і страшна така, що й очі одвести не в змозі. А біля неї зеленкувата, як би хто прив'ялою травою її притрусив. І гуркіт котиться двигтючий від Кулішівки, немов там залізними ціпами багатенно молотильників саму біду вимолочують. А біля їхнього ставу вже тихо. Знову причаїлися Квітки. В жодному вікні блимак не блимне, а так на душі, ніби зараз неминуче скоїться щось. І Максим знову відчув, як полегшало його тіло, як невагомими стали ноги, а в скронях тьохнула раз і другий швидка, гаряча кров.
Але з чим же йти до батька? Гранат немає, а не піде ж він із голими руками. Ну й Перепелиця! Позаганяв усю свою сім'ю до погреба і його, Максима, теж надумав запроторити. Гм... Але з чим до батька йти? Може, просто дрючок виламати? Але засміють усі. Батько перший засміє, бо він такий, любить і з самого себе покепкувати, не тільки з когось... А, згадав! У бузині біля цвинтаря німецький кинджал лежить — ще зовсім новий, у піхвах, там його білобровий Петрусь заховав, що оце в ямі сидить.
Од цвинтаря — глиняниками, далі через верболози понад ставом, а потім уже і вгору поп'явся. До кагатів ще не добрався, а тут із засідки хтось:
— Ні з місця!
Еге ж, як суворо заговорив Гордійчук! Так, що й не впізнаєш, якщо не захочеш впізнати, еге ж, як сердито!
— Та це я, хіба не впізнаєш, Сашко?!
Сашко промовчав — мабуть, роздумував. А згодом:
— Чого тут ходиш?
— Та треба...
— Ану, марш додому! — знову сердито крикнув Гордійчук. Максим спершу злякався; кинувся назад, але зразу отямився.
Це ж можна обійти Гордійчука збоку, а він нехай собі сидить, задавака. Бач, і він командувати взявся, так, наче не вони позавчора удвох спускались на санчатах із горба, а потім на дерев'яних ковзанах із підбитими дротами по ставу гасали. Ну, добре, ми тобі все пригадаємо... "Ні з місця!.. Марш додому!.." І все таким голосом, наче маму рідну перелякати зібрався.
О, в якусь продовбину скочив по пояс. Це ж добре, що приморозило вночі, а якби така ожеледь, як звечора? Був би мокрісінький, а в валянках хлюпало б, що хоч бери роззувайся та виливай... Ген і кагати видно над шляхом. Але що він батькові скаже? Га?.. Мовляв, так і так, ось німецького кинджала знайшов, дуже гострий, то приніс, може, знадобиться. Були ще гранати дві, але хіба донесеш їх, коли отой Перепелиця зустрівся йому й відібрав?!