Вже близько, то треба навзгинці... Ні, навзгинці не можна, бо подумають, що чужий, і стріляти почнуть. Краще йти прямо. Можна б і пісню заспівати, щоб упізнали одразу, але хто ж на війні співає?
Вже й голоси чути, їй-богу! Здається, про нього балакають. І батьків голос чути — такий приглушений, рідний! Тату!—хочеться крикнути. Але не крикнув. Хотів побігти. Але не побіг, стримався. Ще подумають, що наступає!
— Максиме'!1 — долинуло батькове здивоване й тривожне.— Ти?
— Я...— відповів невпевнено Максим, зупиняючись біля кагату і зазираючи вниз. Там сиділо кілька чоловік із їхнього села, а поміж ними батько.
— Сталося щось? — знову поспитав батько й простягнув до нього руки.
— Нічого,— відповів Максим, опинившись унизу.
— Що ж це ти приніс?
— А-а...— промимрив Максим і сховав кинджал за спину. Батько забрав у нього кинджал і всміхнувся. Добре, що
ніхто, крім Максима, не бачив того усміху, а то хоч крізь землю провалюйся!
— А чого ти прийшов? — допитувався батько.
— Ну...— не знаходив слів Максим.— Сказати, що баба їсти наварила.
Дядьки засміялись, а батько запитав:
— Що наварила?
— Картопля вже готова. І куліш скоро поспіє.
— Оце б зараз гарячого кулешу,— промовив хтось із темряви і зітхнув.
— Ви казали, що зголоднієте,— знайшовся Максим, зраділий і повеселілий.— Ви казали, що на війні, як на роботі.
— Та воно робота і є,— знову зітхнув той самий чоловік у глибині кагату,— Оце трохи постріляли, а тепер сидимо й спочиваємо. Добре, що червоноармійці наспіли на поміч...
— Де вони? — вражено запитав Максим і підвівся. Але ні спереду, ні з боків нічого не побачив.
— Та вже є,— сказав той самий голос— Уже не пустимо німця через село, хай начувається. Біля Кулішівки йому й капець буде... Оце б зараз теплої страви поїсти...
— Я принесу,— похопився Максим.— Сам побіжу.
— Е-е ні,— мовив батько.— Йдіть удвох із Сашком Гордійчу-ком... А я до ставу спущуся зустрічати вас... Іди...
Сашко, здавалося, нітрохи й не здивувався, знову побачивши перед собою Максима. Виліз із бурту, сказав:
— По куліш, то й по куліш... А я вже наші танки бачив. Спускались пагорбком, тримаючись за руки. Максим зовсім не думав про бабу Вустю та її куліш. У голові тільки й крутилось — як би це зайти до Перепелиці та забрати в нього гранати. Тепер мусив би віддати, бо Максим уже не якийсь потіпака, а до кулешу приставлений. А куліш треба охороняти!
Над Квітками, над Кулішівкою, над нічними полями дивовижним грозовим соняхом — похмурим і зловісним — розцвітало небо.