Михалко став. І воно стало. Михалко вперед ступив — і воно теж немов ступило. Гладущик у руках затремтів-затремтів. І треба ж було йти по молоко посеред ночі, наче й справді не міг вибратись раніше. Е, Михалку, кепські твої діла. Бо коли воно обізветься до тебе дівочим голосом, то що робитимеш? Воронь боже, щоб говорити з ним. Ото зціп зуби й мовчи.
Ось воно вже не стоїть, а котиться, і котиться не вперед, а назад, до нього, Михалка. Тікати не слід, бо воно кинеться тобі на шию, тоді бігатимеш із ним доти, доки, язика висолопивши, упадеш мертвий. Наближається, а дихати не дихає, тільки сопе. То нічого, що воно на дівчину схоже, так і повинно бути, авжеж.
— Ти чого блукаєш городами, Михалку? — запитало.
Хоч і запитало їхньої сусідки Наталки голосом, але ти, Михалку, не піддавайся, бо хіба ж воно таке, що не обхитрує?
— Що, від Танаськи з молоком?
Бач, перекинулось Наталкою, навіть знає, що до баби ходив. Бач, і очі поблискують так, наче в справжньої Наталки, але він, Михалко, не піддасться, бо коли піддасться, то воно кинеться йому на шию, а потім вози його, поки ноги простягнеш!
— Чи ти, Михалку, чемериці об’ївся, чи тобі мати замок на губи почепила той, що на комору вішає?
Навіть ображає, але хіба в нього терпцю нема? Говори, говори, а він, Михалко, послухає та й піде, і нічого з ним не станеться.
— Ну, мовчи, Михалку, а я пішла.
І справді пішло. Покотилося межею, поки розтануло в темряві. Михалко перевів дух. Таки зумів спекатися біди. Тепер і біля ями йому не страшно йти. Ну, рушили. Трава на межі холоднувата, полин по колінах б’є, немов сердиться. А чого тому полину на Михалка сердитись? Ну й чудний.
У ямі щось зітхнуло. Чи тільки вчулося? Ну, хай собі зітхає. Може, туди знову лисий Терень упав, бо хіба п’яниці закажеш дорогу до калабань та прірв? О, знову!.. Михалко зупинився. Затаїв дихання, прислухаючись, потім ступив навшпиньках — і знову завмер. Либонь, у ямі оте-о теж причаїлось, бо мовчить. Хто кого перехитрує...
Тут наче щось у ямі скочило, й сухенько так, порско земля посипалась. Михалко затремтів, пригнувся, наче йому зараз щось мало на спину скочити, і, поставивши гладущик з молоком у картоплю, зірвався на ноги й щодуху помчав назад. За якийсь мент був біля Танасьчиної хати, як застугонить у шибку! Баба й вийшла зразу, приглядається до нього, а впізнати не може.
— Хто це тут збиткується з моєї хати? — питає.
— А хто ж, як не збиток,— одказує Михалко.
— А як збиток, то його треба бити. Хто тут?
— Михалко ж, бабо!
— Який?
— Я ж ниньки по молоко до вас приходив!
— То це ти? — дивується Танаська,— Вже так швидко одніс?
— Знаєте, бабо,— починає брехати,— здибав я Наталку, то казала, щоб ви до них навідалися чогось.
— А чого?
— Не казала.
— То завтра й піду.
— Е, казала, що пильне має до вас. Ідіть зараз.
— Чи яке лихо не трапилось,— уголос розмірковує баба і йде з обійстя.
Михалко за нею. Баба проведе його через городи, а там він уже сам утрапить додому. Танаська йде попереду і щось бубонить, а Михалко думає: "Бубоніть, бабо, бубоніть. Вас уже ніяка нечиста сила не візьме, бо ви старі, з вас порохно сиплеться, а Наталки однаково вдома не застанете, бо ж пішла кудись, здається, покотилася в білому". Не доходячи до ями, обзивається:
— Бабо, десь тут гладущик стоїть, пошукаймо.
Танасьці б і здогадатись, що, коли молоко тут, а не вдома, Михалко обдурив її. Але куди вже їй здогадатись! Нахиляється, нишпорить у картоплі попід межею. Коли знаходять гладущик, Михалко тихцем пробує одв’язати пілочку, щоб зазирнути, чи не випив його хто часом. Але ні, не випив.
І біля ями тепер зовсім не страшно. Тільки що це знову там зашелепало, земля посипалась?
— От жаби скачуть, — каже Танаська і зітхає чогось.
— Жаби? — перепитує Михалко й починає реготати.
Танаська вражено дивиться на нього.
— Такі вони смішні? — питає.
Михалко підходить до ями, нахиляється, заглядаючи в її зяючу пустку, й кричить:
— Ага-га-га-га! Жаби-би-би-би!
— Отакої! — озивається баба.
— Жаби, молока хочете? Скачіть угору, я вас усіх напою! Що, не хочете? Ех ви, жаби-би-би!
Далі йдуть з бабою, і Михалко розпитує в неї:
— А той Сірко, що ви розказували про нього, міг зовсім невидимим стати?
— Зовсім невидимим, а то й голкою, коли треба, чи ниткою. Міг у кухлі води пірнути — і так од ворогів утекти. А то намалює на піску коня, сяде на нього — гаття! — та й тільки закуріло.
— І шаблю міг намалювати, а потім рубати нею?
— І шаблю міг, і пістоль.
— І через вушко голки міг пролізти?
— Усе міг, чому ж не міг.
— А літати швидше за думку?
— Й літати...
— А як же це?
— Що ти в мене питаєш? Ти б у нього запитав.
— Хіба я його стріну?
— Може, і стрінеш коли, хтозна.
Скоро баба звертає до Наталки, а він, ставши, розмірковує: покликати, щоб вернулась, чи ні. Врешті кричить услід:
— А може, Наталки вдома немає, га?
Баба поволеньки вертається.
— Га? — питає.
— Ви не йдіть, бо, може, її вдома немає. Хіба вона своєї хати тримається?
— Е, негоже так. А коли в неї лихо яке чи болість...
Іде, шурхочучи по траві. Михалко ж — своєю дорогою. Йому що? Він бабу завертав, а якщо вона не послухалась, не його це діло. Кожен своїм розумом живе, хіба мізки вправиш бабі Танасьці?
З темряви вигулькнуло теля і, подавшись уперед двома ногами, некліпливо втупилося в Михалка. Наче хотіло спитати: хто ти такий? А Михалко теж завмер і теж утупився в теля, немов кажучи: "Згинь, маро, чого ти на мене витріщилось?"
Але теля не щезало, то Михалко сказав йому:
— Минь-минь-минь, пришелепо мала, ти чия?
І відповів сам собі:
— Та це ж, здається, бичок тітки Зої зірвався з прив’язі.
І знову до бичка:
— Ти що, до вовків у ліс поспішаєш? Ось ходімо зі мною, нема чого гасати поночі.
І зловив його за нашийник. І тільки зловив, як тут тітка Зоя біжить. Михалко до неї:
— То це я маю ваших телят пасти? То ви не годні так його прип’ясти, щоб він не тікав?
— Еге ж, припнеш, — проспівала тітка Зоя, наче й зовсім не сердита, що таке сталося,— коли йому весь час ґедзі сняться.
Схопила бичка за нашийник, ляснула по шиї — і розтанула в темряві, тільки погупотіло. Михалко вже й біля своєї хати, вже й коло береста. А там бузько як не лягав спати, то й не ліг. Ворушиться, наче ним лиха хороба ворушить.