— Бузьку, тобі ґедзі не сняться? — поспитав у нього Михалко.
— Не сняться,— сам собі відповів.
Бузько витягнув шию, прислухаючись, і клацнув дзьобом.
Мати вже стелилася. Глянула на Михалка великими докірливими очима, поспитала:
— Ти що, за три моря віявся по молоко?
— За чотири,— весело відповів.
— Там уже, либонь, у гладущику сметана встоялась.
— Масло збилось.
І надвір хутенько вискочив. Сів на порозі й сидить, дивиться в ніч. Що воно таке — ніч? А де зірки беруться, коли вдень не видно жодної? Ніхто, мабуть, не знає. І чому місяць досі не зійшов, коли вчора о цій порі вже царював на небі?
— Михалку, спати, — кличе мати.
Вона ще не раз його покличе, аж поки він зайде в хату, притискаючи до грудей великий черепок.
— Під голову моститимеш? — кепкує мати.
— Моститиму,— відповідає Михалко.— Це Сірків черепок.
— Авжеж,— усміхається мати.— Вже забув, як миску розтрощив оту, що я в Яневі купила на ярмарку?
— Ось зараз, — наче й не слухає син, — наллю води, пірну — тільки й побачите мене.
— Знов наслухався Танаськи? Пий молоко та спати лягай.
Михалко вечеряє. Їсть свіжий житній хліб, запиває молоком. Од того молока Танасьчиного в роті стає солодко-солодко, і на душі теж солодко, а очі злипаються, ніби вишневим глеєм змащені... Він так і засинає за столом, поклавши на руки голову — білу, наче пачіску добре витіпаних конопель. Мати переносить його в ліжко й затуляє хусткою вікно, бо вже ген місяць зійшов, то щоб не світив на дитину...