Корольчук. Ніякого дерева немає... Олю! Нема, голубко, дерева...
Оля. Ох, я не можу... Прожени їх... Прожени!.. Вони ж мені на груди." Я не можу!
Корольчук. Олю!.. Олю!..
Оля стогне і знов лежить непритомно.
Корольчук. Олю!.. Олю!.. (Дає нюхати пляшечку, але Оля не приходить до себе. Він безсило сідає і з одчаєм дивиться на неї. Потім рішуче встає й хоче вийти).
Входить Гнат.
Гнат (шепотом). Ну, як? Лучче? Ні? Корольчук. Гірше. Треба операцію робити.
Гнат. Таки треба?
Корольчук. Інакше помре. Я їду в губернію за оператором.
Гнат (мовчить, потім). Так. Значить, привезеш салда-
тів.
Корольчук. Залізниця в руках робітників. Гнат. Ні. В начальства. Це відомо напевне. Корольчук. Напевне?
Гнат. Напевне. Приїхав Карпо, сам бачив-. Скрізь сал-дати. Розсилають по різних станціях. Як поїдеш, так і сюди пошлють.
Корольчук. Старий хоче підмінити папір, щоб не посилали сюди, ніби тут спокійно. Гнат. Як? Старий за нас?
Корольчук (не дивиться на нього). Цілком. Він обмане офіцера, я привезу лікаря, й більше нічого. Начальство пропустить паровоза...
Гнат (радісно). От так історія! Та їдь, коли так! Аби спасти Олю... (Тихо). Вона чує?
Корольчук. Ні... Але треба робочим сказать, щоб вони не думали, що я їду за салдатами.
Гнат. Так ходім, поговориш. А там, може, як-небудь і паровоза... Ех, все одно, аби Оля видужала... Знаєш, скажу старому, щоб лучче на двір не виходив... Хлопці так хвилюються, що може вийти чортзна-що. Хай краще сидить в хаті, поки виясниться...
Корольчук. Та він і сам знає. Ну, ходім...
Гнат. Ходім. Хлопцям поки що не треба казати, що він до нас переходить?
Корольчук. Ні-ні, не треба, хай потім, як операція пройде.
Гнат. Добре.
Виходять обоє.
Якийсь час нема нікого. Оля стогне й неспокійно рухається. Входить Качуренко з пакетами в руках, озирається. Підходить до Олі, гукає —
та не чує. Знадвору входить Офіцер.
Качуренко. А, добре, що ви прийшли. Офіцер. Ну, що? Лучче їй? Качуренко. Ні, не лучче. Офіцер. Значить, операцію таки треба? Качуренко. Треба.
Офіцер. Ага! Ну, а Корольчук як? (Хита на Олю, тихіше). Вона чує?
Качуренко. Ні, нічого не чує... Корольчук згоджується, але так, як я й казав, щоб підмінить пакет.
Офіцер. Так. Значить, і він з ними? Добре, потім порахуємось. І поїде сьогодні, зараз? Я його бачив, він там щось з робітниками говорить!
Качуренко. Радиться з ними.
Офіцер. Слухай, Качуренко, я боюсь,що він як-небудь помітить. Там той значок... Не треба було.
Качуренко. Нічого не помітить... Куди йому! Він цілком вірить... Хай тільки їде, а назад може й не вертатись. Лікар і без нього приїде.
Офіцер. Треба попсувати путь на Горохове. Сьогодні вночі неодмінно хай підуть і попсують. З Горохового можуть наїхати.
Качуренко. Ну, то пошліть.
Офіцер. Зараз піду скажу. (Дивиться в вікно). Ач, сволоч, зібрались. Нехай, нехай. Ти краще не виходь....Чуєш? Мене вони милостиво пропускають. Нічого, я їм покажу милість. Ну, я йду. Приходь сказати, як Корольчук виїжджатиме. Чуєш?
Качуренко. Слухаю. (Офіцер виходить).
Качуренко сам, підходить знов до Олі, дивиться на неї, тихо цілує й іде в
другу хату.
Якийсь час нема нікого. Оля щось бурмоче, ворочається, стогне. Входять знадвору Корол ьчукова й Наталка.
Корол ьчукова (підходить до Олі, дивиться й починає тихенько плакати). Бідна моя ясочко... Покалічили нещасну...
Наталка (хмуро дивиться на Олю). Що ж це нема нікого?
Корольчукова. Покинув її... Робітники йому потрібні. Голубонько, ранена... (Схлипує).
Наталка (іде до вікна, дивиться, живо). А дивіться — робочі побігли до паровоза... Мабуть, Остап зараз поїде. Це він у Горохове!
Корольчукова (швидко підходячи). Як у Горохове? Та стражники ж стережуть паровоза... (Дивляться обидві у вікно). І офіцер з ними. Що ж то, боже мій?.. Куди ж то він зібрався?
Наталка. Мені казав Федір, що Остап хоче їхати в Горохове.
Корольчукова. У Горохове?.. То, значить, знов мене кидає? А Оля?.. Він же казав, що в губерню по лікаря поїде... Та чи єсть же в нього серце?! Що ж він собі думає! Вона ж помре!
Наталка. А як поїде в губернію, то сюди пришлють салдатів і всіх постріляють, як в Болоховім.
Корольчукова. То так їм і треба. Хай не бунтують. Ач, взяли собі моду!
Наталка. Бунтують, бо по всій Росії бунтують, свободи хотять...
Корольчукова. Якої їм ще свободи? Що, їх держать? Чого їм треба?
Наталка. Усі бунтують. А як Остап піде проти всіх, то... це негарно буде. Це — сором...
Корольчукова. Оце маєш! Що ж, значить, хай кине мене, її (шва на Олю) та їде в Горохове?
Наталка. А хіба лучче буде, як він візьме на свою душу сором?..
Корольчукова. А, одчепись ти од мене!.. Так і ти така?.. А ти ж учора що говорила?.. Не хочу я тебе слухать... І не смій кому таких слів говорить!..
Входить Корольчук.
Корольчукова (до нього). Так ти їдеш у Горохове? Ти знов? Чи ти маєш хоч крихту жалості в грудях? Га? Та зглянься хоч на бідну дівчину (кива на Олю), як на матір не вважаєш...
Корольчук (здивовано). Та звідки ви взяли, що я їду в Горохове? Що вам бог дав?
Корольчукова. Усі говорять. Всі пальцями показують на такого сина, що кидає матір.
Корольчук. Ідіть лучче, мамо, додому, мені ніколи. Я їду зараз у губернію по лікаря. Ідіть, зараз сюди прийде лікар, мені треба з Олею тут дещо...
Наталка. Так ти їдеш не в Горохове?
Корольчук (сердито). Та ні — кажу ж вам!
Наталка. Привезеш салдатів, значить?
Корбльчук (здивовано). І ти про салдатів?
Наталка. Хіба я не така ж, як усі?
Корольчук (пильно дивиться на неї). А що мені треба робити? Чого б ти хотіла? Щоб я не їхав?
Наталка. Щоб не привозив салдатів.
Корольчук (на Олю). А вона? Ти про неї думаєш?
Наталка (потуплено). Вона одна, а нас сотні. Нас постріляють.
Корольчук (посміхнувшись). Ага! Яка стала жаліслива. А вчора не така була.. Ну, так я тільки лікаря привезу... Ну, годі. Мамо, ідіть додому, я не їду в Горохове. Само начальство дає паровоза. Чого вам ще? Прощай, Наталко, мені нема часу.
Корольчукова. А коли ж ти вернешся?
Корольчук. Сьогодні ввечері. Ідіть, ідіть...
Корольчукова (обніма). Ну, боже ж тобі поможи. Спасибі, синку, що не слухаєш всяких дурисвітів. Хай бог тобі помагає. (Заглядає до Олі, сумно хитає головою й виходить, одвернувшись од Наталки).