Перш за все назва розділу: "До марксівської поетики". Як вам подобається? Га? "Марксівська поетика"! Тут "динамічний верлібрист" із місця в кар’єр показав свою подвійну неписьменність: і поетичну, і ту ж марксівську. "Петербурзького писаря" збентежила, очевидно, наша "марксистська естетика". Але це ж дві "великих адеських різниці". Естетика є відділ філософії, а поетика, піїтика — всього-на-всього теорія поетичного слова. Як не може бути марксівського чоботарства чи то кравецтва, так не може бути й марксівської поетики. Коли російський формалізм робить ухил в ідеалізм, то не в сфері поетики, а в сфері естетики. Саме тому ми і підкреслюємо завжди: ми не проти "опоязівської" поетики, а ми проти їхньої естетики.
Звичайно, ці тонкощі не кожний громадянин здібний зрозуміти. Але коли цього не розуміє лектор комуніверситету, то тут уже не "фе", а треба його гнати відтіля, і то "в тришия" (ти, Валер’яне, не ображайся, "ми тебе не хочемо підозрівати в цьому").
Як бачите, сама вже назва розділу визначає його зміст. Але що ж В. Поліщук хоче додати "до" цієї "марксівської поетики"… чи то пак "корінфського ордеру"?
Утворив він свою теорію по таких книжках: Тинянов — "Проблема стихотворного языка" і Томашевський — "Наука о литературе". Можливо, використовував Брюсова й Шенгелі. Що ж до "Вільдрака і Дюамеля", то хоч "сельдяной буян" і називає їхню роботу "теорією вільного вірша", але це, по суті, "теория вольного стиха" в російському перекладі Шершеневича. Це ми говоримо для того, щоб читачі не сумнівались: "теорію" утворено по російських і відомих нам джерелах. Ця "теорія" всього-на-всього… "ахтанабіль" од культурного російського формалізму, й до європейської "передової мислі" вона ніякого не має відношення, хоч би тому, що "автор" "не силен в чужестранных языках". Мало того, В. Поліщук, як видно, не читав і Сергія Боброва, і "Символізм" Бєлого. Отже, коли він після зачитання нашого памфлету не спалить або не віднесе своєї "теорії" в одно із "вузькоутилітарних" місць, хай звернеться до нас: ми йому розкажемо, що в цих книжках написано. Бо і справді, їх тепер на ринкові нема.
Коли ми уважніш перечитаємо цей розділ, то побачимо, що всю "теорію" утворено, щоб доказати: Поліщук — верлібрист, а верлібр—альфа й омега всього сущого. Цебто коли б автор був трохи грамотніший, можна було б сказати: "О друже, ти фетишизуєш окремі сторони процесу", цебто впадаєш в ідеалізм. Але оскільки ми в даному разі маємо "марксівську поетику", то… все це зводиться до "зеленого оселедця". Єсть така вірменська загадка: "Висить, пищить, зелене". — "Що ж то має бути?" — "Як що? — оселедець!" — "Чому ж він зелений?" — "Я його пофарбував". — "Чому ж він пищить?" — "Як чому? — щоб не одгадали".
— "Дійсно всеохоплюючим поняттям, — пише Поліщук, — є ритм, цебто повторення певних груп звуків, і коли величини тих груп будуть відноситись поміж собою, як 1 : 1 : 1 і т. д., то це буде метр, тоді як ритм носить у собі величини ритмічних груп, які між собою в більшості незмірні, як, напр., 1(3) : 1 : 1, (23 45) : 47/16 : √ 2)" і т. д.
Чи не злякала вас ця "формула"? От де вища математика. Правда? Що там плужанин — і "олімпієць" злякається! Правда? Шкода тільки, що Поліщук не живе на задрипанках, бо тут ми цю "формулу" називаємо "зеленим оселедцем". І справді, що таке метр? — Віршовий розмір, — відповідає учень третьої групи, — стопа, як сказано в грецько-латинській науці про вірш. — Ну, скажи приклади? — Ямб, хорей, дактиль і т.д. — Що ж тоді — ритм? — Це є такт, правильна зміна повишень та знижень звуку. — Отже, метр не те ж саме, що ритм? — Звичайно, ні, — відповідає, усміхаючись, учень третьої групи.
— Навіщо ж тоді наш "автор" ломиться в одчинені двері? — А хіба не знаєте? Щоб форснути арифметикою і елементарною алгеброю. — Навіщо ж тоді він із зрозумілих речей робить "зеленого оселедця"? — А хіба не знаєте? Треба забити молоді памороки. (До речі, хай не лякаються товариші плужани! Такі цифри, як 1 (2345…) або √ 2 і т. д., фігурують "для пущей важности". Можна з таким же поспіхом узяти й до тієї ж формули приложити (правда, Валер’яне?) і 19, (0817…) і √ 4½ + 0.(0000001…).
От вам зразок вищої математики шановного "петроградського писаря". Те ж саме можна сказати і про алгебру з першої статті, що до неї ми обіцяли повернутись. Саме: а+а/2. Це мусить бути доказом того, що "асонанс психологічно приємніший за риму".
"Друже милий"! Не можна ж тільки те і знати: плиг! плиг! од "зеленого оселедця" до "парикмахерського" тлумачення законів мистецтва! Існування асонансу й рими знову ж таки виходить із основного принципу "самоодштовхування". П’ять років тому асонанс був приємний для вуха, а сьогодні приємніш рима. Прийде час, коли асонанс знову відвоює собі позиції.
— "Динамічність твору, — пише далі Поліщук, — полягає в тому, що для передачі почування від творця до людей приймаючих виявляється мистецькими засобами духовного напруження в експресивній формі ритму, евфонії, образів, сюжету та ідей, маючи завданням дати гармонійний синтез усіх творчих засобів, технічних здобутків та наукового звання й пам’ятаючи за Плехановим і Бєлінським, що мистецтво є споглядання ідеї в образі".
Ах, Боже мій! Яка галімаття! Яка схоластика! Яке "парикмахерство"! Ми вже не будемо говорити про кострубатість фрази, про Бєлінського та Плеханова, що їх зовсім не до речі втиснуто в цей "крупник із тріскою". Ми тільки хочемо запитати читачів: хіба лише "динамісти" "мають завданням дати гармонійний синтез усіх творчих засобів"? Це ж завдання кожного поета "от Ромула до наших дней". "Сельдяной буян" дещо чув про німецький експресіонізм: відціля і буря в склянці. Що ж до "наукового знання та технічних здобутків", то… самі бачите — Поліщук.
Далі слід було б зупинитись ще на "здвигології", вичитаної з Кручених, але через брак місця скажемо тільки:
— "Воно, конєшно", поетична лексика створюється різними шляхами, але вряд чи зрозуміє її наш лектор… і навряд, щоб колись таке словечко, як "угробило", зробилось поетичним в українській поезії. Тут справа в Поліщуковій малописьменності: ніколи чужоземне слово (а "угробило" — чужоземне) не буде поетичним знаряддям.