– Досить, Розо, досить! – сказала місіс Стірфорс, коли та хотіла зробити якесь зауваження. – Це байдуже. Хай буде так. Кажуть, що ви одружилися, сер?
Я відповів, що деякий час тому одружився.
– І ви щасливі? До мене нечасто доходять новини, бо я живу тихим життям, але я чула, що ви починаєте набувати популярності.
– Мені дуже щастило, – сказав я, – і моє ім'я іноді згадують у журналах з деякою похвалою.
– У вас немає матері? – спитала вона трохи м'якшим голосом.
– Ні.
– Шкода, – відповіла вона. – Мати пишалася б вами. На добраніч.
Я взяв руку, простягнуту до мене з виглядом непорушної гідності. Вона була спокійна, ніби мир і тиша панували в її душі. Здавалося, гордість цієї жінки здатна була втихомирити навіть її пульс і накинути на її обличчя покривало спокою, крізь яке вона дивилась у далечінь.
Ідучи від них вздовж тераси, я не міг не помітити, як погляди цих жінок нерухомо втуплені були туди, де горизонт ставав дедалі темнішим. Де-не-де блимали ліхтарі у віддаленому місті, а на східній частині неба все ще видно було бліду смугу світла. Але з ближньої рівнини здіймався пар, що набирав вигляду озера, і, зливаючись з темрявою, готовий був, здавалось, охопити їх виром води. Не без причини згадую я про цю обставину і не без остраху уявляю собі цю картину; перш ніж я знов зустрівся з ними, бурхливе море здійнялося біля цих гордих істот.
Обміркувавши те, що мені розповіли, я визнав за потрібне повідомити про це містера Пеготті. Наступного вечора я приїхав до Лондона, щоб відшукати його. Він безнастанно блукав скрізь з єдиною незмінною метою – відшукати свою племінницю; але частіше за все бував він у Лондоні. Нерідко бачив я, як на світанку ходив він від вулиці до вулиці, відшукуючи серед людей, що виходили з дверей у цей пізній час, ту, яку він бажав і боявся знайти.
Він винаймав кімнатку над тією бакалійною крамничкою на Генгерсфордському ринку, про яку не раз я згадував у своїй розповіді, і звідки він почав свою мандрівку. Сюди й скерував я свої кроки. Розпитавши про нього в інших мешканців, я довідався, що він ще не виходив з двору, і що його можна побачити в кімнаті нагорі.
Він сидів і читав біля вікна, де в нього було кілька горщиків з квітами. Кімната була дуже чиста й охайна. Я одразу помітив, що вона завжди підтримувалась у такому стані, щоб кожної хвилини прийняти бідолашну дівчинку, і що він ніколи не виходив з двору без думки про можливість повернутися додому зі своєю племінницею. Він не чув мого стукоту в двері і підвів очі тільки тоді, коли я поклав руку йому на плече:
– Мастере Деві, спасибі, сер. Я вдячний від усього серця, що ви відвідали мене! Та сідайте! Ви дорогий гість, сер!
– Містере Пеготті, – сказав я, сідаючи на стілець, що його він підсунув мені. – Не очікуйте багато, але я почув деякі новини.
– Про Ем'лі?
Він судомно притиснув руку до рота, зблід і пильно глянув на мене.
– Невідомо, де вона, але вона вже не з ним.
Він мовчки слухав мою розповідь. Я добре пригадую вираз гідності, навіть краси, якими вразило мене його терпляче і суворе обличчя, коли він сидів, опустивши очі і спершись лобом на руку. Він не переривав мене жодним запитанням і мовчки вислухав все до кінця. Здавалося, він увесь цей час стежив тільки за її постаттю, і будь-який інший образ зникав з його уяви.
Коли я завершив розповідь, він закрив рукою очі і продовжував зберігати глибоку мовчанку. Я тим часом розкрив вікно і розглядав квіти.
– Якої ви думки про це, мастере Деві? – спитав він нарешті.
– Я гадаю, що вона жива, – відповів я.
– Не знаю. Може, перший удар був занадто міцний, її палке серце... Вона завжди так любила говорити про блакитну воду. Чи могла вона подумати, що знайде в ній свою могилу.
Він вимовив це задумливим, тихим, моторошним голосом і пройшовся по кімнатці.
– А все ж таки, – додав він, – мастере Деві, я відчуваю, що вона жива. Щось говорить мені, уві сні та наяву, що я знайду її. Ця надія додавала мені сил і гнала мене шукати далі. Не вірю, щоб надія обдурила мене. Ні, Ем'лі жива!
Він твердо притиснув руку до столу, і рішучим стало його засмагле обличчя.
– Моя племінниця, Ем'лі, жива, сер! – з певністю сказав він. – Не знаю, звідки я довідався про це і як, але щось каже мені – вона жива.
З таким натхненням вимовив він це. Я почекав кілька секунд, щоб дати йому змогу вислухати мене з непідробною увагою, потім виклав йому заходи, що їх обміркував минулої ночі й визнав за потрібне вжити в даному випадку.
– Ну, мій любий друже... – почав я.
– Дякую, дякую, милостивий сер, – сказав він, хапаючи обома руками мою долоню.
– Дуже ймовірно, що вона повернеться до Лондона, бо де ще їй зручніше ховати своє нещастя від цікавих очей, як не в цьому бурхливому місті; іншої мети в неї бути не може, якщо вона тільки не має наміру повернутися додому.
– Вона нізащо не повернеться додому, – сказав він, насуплено похитуючи головою. – Якби вона пішла від нього зі своєї власної волі, тоді, можливо, вона хотіла б повернутися, але тепер вона нізащо не повернеться, сер.
– Якщо вона приїде сюди, – вів я далі, – то я знаю тут одну особу, яка скоріше за всіх здатна відшукати її. Чи пригадуєте ви... вислухайте мене з твердістю, не забувайте своєї високої мети... Чи пригадуєте ви Марту?
– З нашого містечка?
Вираз його обличчя був для мене вичерпною відповіддю.
– Чи ви знаєте, що вона тепер у Лондоні?
– Я зустрічав її на вулицях, – відповів він, здригнувшись.
– Але ви не знаєте, – сказав я, – що Ем'лі за допомогою Гема зробила їй добро задовго до своєї втечі з дому. Ви також не знаєте, що однієї ночі, коли ми з вами зустрілися на вулиці і розмовляли в корчмі, ця жінка підслуховувала нас біля дверей.
– Мастере Деві! – здивовано вигукнув він. – Тієї ночі, коли йшов такий страшний сніг?
– Саме тієї ночі. Я ніколи не бачив її відтоді. Попрощавшись з вами, я пішов слідом за нею, щоб поговорити, але вона зникла. Я не хотів тоді казати вам про неї, не хотів і тепер, але вона – та особа, яка може нам допомогти, і з якою слід зв'язатися. Чи ви розумієте?
– Дуже добре, сер, – відповів він.
Ми розмовляли майже пошепки.
– Ви кажете, що зустрічали її. Чи ви гадаєте, що зможете знайти її? Бо я можу сподіватися тільки на щасливий випадок.