Видовище теє відкривала процесія римська з численними ксьондзами їхніми, котрі умовляли ведених на жертву малоросіян, аби вони прийняли закон їхній на визволення своє в чистцю; та тії, нічого їм не відповідаючи, молилися Богові за своєю вірою. Місце страти наповнене було наро-дом, військом та катами з їхніми причандаллями. Гетьман Остряниця, обозний генеральний Сурмило і полковники Недригайло, Боюн і Риндич були колесовані, і їм переламавши похвилинно руки та ноги, потягнули з них по колесу жили, аж доки вони повмирали; полковники Гайдаревсь-кий, Бутрим, Запалій і обозні Кизим та Сучевський протяті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на палі; осавули полкові Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай і сотники Чуприна, Око-лович, Сокальський, Мирович та Ворожбит прибиті цвяхами до дощок, облитих смолою, і спалені повільним вогнем. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і Загнибіда розтерзані залізними пазурами, до ведмежої лапи подібними. Старшини Ментяй, Ду-наєвський, Скубрій, Глянський, Заве-зун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані по частинах. Дружини і діти страдників тих, побачивши пер-шопочаткову страту, сповнювали повітря зойками своїми і риданням, та скоро замовкли. Жінкам тим, за неймовірним тодішнім звірством, пообтинали груди, а самих посікли всіх до одної, а сосками їхніми били мужів, котрі були живими, по обличчях їхніх; дітей же, котрі залишились по матерях і котрі блукали та повзали довкола їхніх трупів, попалили всіх на очах їхніх батьків на залізних ґратах, під які підкидали жару і роздмухували шапками та віниками.
Головні члени людські, відрубані у замордованої старшини малоросійської, як-от: голови, руки і ноги — розвезли по всій Малоросії і порозвішували на палях по містах. При всьому тому роз’їжджали війська польські, що наповнили всю Малоросію і чинили все те над малоросіянами, що лише хотіли і вигадати могли: всіх родів безчинства, насильства, грабунки і тиранства, що перевищували всілякі поняття та описи. Вони, поміж іншим, декілька разів повторювали вчинені у Варшаві лютості над нещасними малоросіянами, кілька разів варили в казанах і спалювали на жару дітей їхніх на очах батьків, заподіюючи самим батькам найлютіші тортури. Нарешті, пограбувавши всі церкви благочестиві руські, віддали їх в оренду жидам, а утвар церковну, як-от: потири, дис-коси, ризи, стихарі та всі інші речі — розпродали і пропили тим же жидам, котрі зі срібла церковного поробили собі посуд та убрання, а ризи та стихарі перешили на спідниці жидівкам; а тії тим перед християнами вихвалялись, виставляючи нагрудники та спідниці, на яких видні були знаки нашитих хрестів, ними зірваних. Таким чином, Малоросія доведена була поляками до останньої руйнації та виснаження, і все в ній уподібнювалося тоді якомусь хаосу чи помішан-ню, що загрожувало останньою руїною. Ніхто із мешканців не відав і не був певен, кому належить маєток його, родина і саме буття їхнє і чи довго воно потриває. Всілякий з утратою власності своєї шукав опіки то у попів римських уніатських, то у жидів, їхніх однодумців, а своїх присяжних недругів, і не міг вигадати, за що б то схопитися.
іиська малоросійські, розігнані з їхніх осель та квартир, були в крайньому розладі та виснаженні. Одначе ж ще раз зібрались вони поодинці над річкою Мер-лею і там разом з запорожцями року 1634-го вибрали гетьмана із осавулів полкових Карпа Півторакожуха, котрий всіляко намагався побільшити свої війська та відновити з ними свободу малоросійську, та ніяк не встиг. Бо поляки всі шляхи перетяли ще до сполучення з ними військ задніпровських і задесенських, котрих підкорили гетьманам коронному і литовському, а в Малоросію наслали для управління мешканцями своїх воєвод, каштелянів, комісарів і старостів із пито-менних польських родів, котрі для народу були дійсно вовками хижими, а не пастирями, і народ випив од них прегірку чашу лютості і помсти. Вчиняли замах поляки і на Півторакожуха, щоб його з військом, яке було при ньому, знищити; але він, тримаючись прикордонної межі побіля степів кримських і запорозьких, завжди наїзди їхні вдало відбивав і багатьох урядників їхніх військових, переловивши в наїздах, дарував татарам у Крим, а взимку від них діставав баранів та рогату худобу на прохарчування свого війська. А поміж тим на запрошення кримського хана ходив Півторакожуха з військами своїми і татарськими відбивати численні калмицькі орди, які вийшли з границь китайських і нападали на землі татарські, і, звитяживши у чисельних герцях калмиків, вигнав їх за Волгу, і зробив тим значну послугу ханові і його татарам. Поживши Півторакожуха в такому промислі три роки, помер у таборі військовому на степах, а похований в пустельному слов’янському місті Кам’яному Затоні, і за труну йому правила порожня горілчана бочка.
а місце гетьмана Півторакожуха року 1642-го вибрали козаки гетьманом обозного полкового Максима Гулака; але і сей однакову з Півторакожухом мав долю, і спроби його примножити війська і звільнити Малоросію від ярма польського були марними. Коли він вийшов було з військами до річки Тясмину для зуда-ру з поляками, то чисельністю їхньою під командою Чернецького, старости Чигиринського, був розбитий і розсіяний, а обоз із запасами та артилерією втрачений. І так перебував він у тих же прикордонних межах, де і Півторакожуха тримався, і мав при собі реєстрового війська лише сім тисяч чоловік, і з ними ходив до сусідніх народів на толоку, тобто допомагав між ними найслабшим. І коли кримці його закликали, то воював він їхнім коштом на черкесів, на волзьких ханів і на калмиків і вельми тим зобов’язав кримців до взаємності. А коли кликаний од царів московських, то воював він з ними на заволжинців і донців; і нарешті запрошений він був султаном турецьким супроти персів, котрі мали тоді з турецьким султаном війну, і ходив коштом турецьким з військом своїм за Кубань, в Анатолію, де, поєднавшись з пашею турецьким Джезаром, проходив з ним і військами турецькими до перського міста Єривана, перемагаючи перські корпуси, з якими стрічався, і на них нападаючи завжди вдало. А коло Єривана одержано султанський фірман з проголошенням миру, і гетьман Гулак повернувся з цього походу щасливо і був обдарований султаном вельми багато; поміж іншим жалував султан гетьманові і війську свої імператорські клей-ноди, бунчук і пірнач, обсипані камінням та перлами. Гетьман, поживши в такому титулі п’ять років, помер; а по смерті його війська, що при ньому були і значно змаліли числом од походів та довгого некомплек-тування новими, об’єднались із запорозькими козаками і розійшлися по їхніх зимівниках, мавши, одначе, своїх начальників і курені.