ряд польський, який здавна забороняв і заказував вибори гетьманів малоросійських, намислив нарешті тримати у війську малоросійському наказних гетьманів із старшин їхніх генеральних і полковників, котрий з них здасться найбільш відданим стороні польській, аби утримати тим війська тії од заборонених їм виборів. І за тим планом року 1646-го визначено і проголошено в Чигирині наказним гетьманом осавула генерального і полковника чигиринського Івана Барабаша, а при ньому у співчленах заставлений давніше випущений од кабінету королівського і пожалуваний од короля Жиґмунта Третього писарем генеральним Зиновій-Богдан Хмельницький, котрий задовго перед тим одружився з дочкою дозорця Чаплинського Ганною, котра звільнила його колись з-під арешту. Він мав від неї синів Тимофія і Юрія Хмельницьких. Сей муж, будучи великого розуму і кмітливості, року 1647-го намовив і спонукав наказного гетьмана Барабаша представити подання королеві іменем всієї Малоросії, в котрій він є тепер верховним начальником, а значить і опікуном народним, про творені народу тому од польських військ та начальників нестерпні переслідування, насильства та надмірне його уярмлення і руйнацію. Королем тоді був Владислав Четвертий, відомий руський патріот, котрий обставав колись за військом руським перед королем, батьком своїм, разом з Густавом, королем шведським. Подання Барабашеве прийняв Владислав прихильно, пропонував його на обміркування і увагу сенатові та чинам польським, доводячи їм у сильних висловах, взятих з буття та прикладів різних народів у цілому світі, "що всіляке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними інтересами і згодою не скріплене, завжди воно руйнувалося і з гуркотом валилось. А що народ руський з містами, селами та землями своїми об’єднався з Польщею добровільно на однаково рівні з нею права та привілеї, того спростувати ми нічим не можемо, яко затвердженого урочистими угодами і пактами, в привілеях та архівах збереженими. Коли ж на спростування того поставляти причиною заворушення народні, то справедливість вимагає протиставити їм і переслідування їх, що порушують права і свободи народні". Магнати і чини королівства, здебільшого прихильні бувши на боці примаса королівського, яко особи найпершої духовної, що все дозволяла, трималися його порад і поглядів і, знесиливши з ним віддавна владу королівську і зробивши її самою проформою, порозкрадали і поділили між собою численні маєтки національні польські і руські і тому на зміни, користолюбству та самолюбству їхньому суперечні, вельми не погоджувалися. І король, по довгих дебатах та умовляннях, бачивши, що він ні в чому не встигає, був змушений висловити послам малоросійським і написати до наказного гетьмана їхнього та війська, поміж іншим, сії вікопомні слова: "IIоневаж ви воїни єсте і імаєте у себе мушкети та шаблі, то що вам забороняє стати за себе і за свою свободу? Бо ж, видно, талан ваш такий, щоб мати все від меча, і навіть саму свободу; а я допомагати вам не в змозі, поборюваний будучи партіями та їхніми фракціями".
аказний гетьман Барабаш, отримавши рескрипт королівський, познайомив з ним лише самого писаря генерального Хмельницького; але і то з необхідності, яко канцлера нації, а від інших старшин зовсім його затаїв, тримаючись сторони поляків, котрими був багато обдарований і мав з ними зумисну дружбу. Хмельницький багато разів умовляв Барабаша оголосити королівську волю урядникам, народові та війську, аби їх підбадьорити прихильністю до них такого справедливого й милостивого монарха і дати знати з-під руки полякам, щоб вони відали думки королівські, підпомічні невинності народній, ґвалтованій свавільством, і лякалися б захисту, дозволеного самим монархом. Але Барабаш, упоєний дарами польськими і приспаний їхніми улещуваннями, ні на що теє не зважав і приневолив Хмельницького виконати самому той обов’язок начальства, котрий він, Барабаш, учинити був повинен. Хмельницькому довелося вжити великої вмілості, щоб дістати у Барабаша королівський рескрипт, пильно ним бережений, і оголосити його старшинам та військові. Сприятлива нагода скоро йому в тому допомогла. Для новонародженого немовляти в родині Хмельницького треба було мати хрещеного батька; для того запрошений був Хмельницьким Барабаш, і він зі всією свитою своєю виїхав з Чигирина до родинного дому Хмельницького в містечку Суботів; а тамо по завершенню над немовлям таїнства хрещення почалися звичайні в таких випадках банкетування, на яких частували Барабаша і штат його з умисним догоджанням. Хмельницький, знявши у сонного Барабаша з руки перстень і забравши пірнача та шапку з кокардою, що титул Барабашів визначали, рушив з ними серед ночі до Чигирина і, з’явившись до дружини Барабаше-вої, показав їй знаки чоловікові, вимагаючи у неї видачі важливих листів з кабінету Барабашевого, начебто йому, Барабашеві, для найпильніших справ потрібних. Дружина Барабаше-ва, побачивши чоловікові знаки і відаючи про обов’язки писаря генерального, до котрого справи письмові особливо приналежні, відчинила Хмельницькому кабінет чоловіків, і він знайшов у ньому відомий рескрипт королівський та інші важливі акти, до народу руського та його прав стосовні, забрав їх і вирушив з Чигирина прямо на Запорозьку Січ і прибув туди 7-го серпня року 1647-го.
На Січі Запорозькій Хмельницький знайшов готових і здатних до зброї козаків лише трохи більше як триста чоловік, а решта розпорошені були по їхніх промислах та ловитвах рибних та звіриних. До них прикликав і зібрав Хмельницький реєстрових козаків, котрі лишилися були від командування гетьмана Гулака та по зимівниках запорозьких проживали, три тисячі сто п’ятнадцять чоловік, яким і оголосив волю королівську як дозвіл на оборону Вітчизни і закликав їх підняти зброю супроти поляків, спільних своїх супостатів. Козаки тії, не діждавшись майже закінчення слова Хмельницького, одноголосно виявили готовність свою на всі його заміри на користь Вітчизни і тоді ж прикрили Хмельницького шапками своїми на знак вибору його в гетьмани; та він, одхиливши вибір до загальної військової та всіх чинів згоди, визвався бути в них на чолі в колишньому своєму чині і скоро після того вирішив оволодіти містом Кодаком, наповненим польськими військами, щоб цим поновити давню сполуку Малоросії з урочищами запорозькими. Наступ на Кодак вчинив Хмельницький нагло, і штурм, зроблений ним несподіваним чином, сприяв його намірам дуже вдало. Козаки піхотою, одною половиною, робили приступ фальшивий зі сторони степової і, здійнявши стрілянину і ґвалт, лежачи на землі, звернули до себе всю увагу і оборонні заходи війська польського; а друга половина піших козаків підповзла берегом дніпровським під саму фортецю і водною брамою увійшла до неї з малим спротивом; а всередині фортеці вдарили козаки в тил польських військ з усією відвагою і вчинили серед них страшенну різанину. Поляки тоді вже повірили у захоплення недругом фортеці, коли ним переможені були. Діючі од степу козаки, дізнавшись, що товариші їхні б’ються всередині фортеці, змінили фальшивий наступ свій на дійсний, і вдерлися у фортецю при слабому спротиві, і там довершили поразку військ польських дощенту, так що не лишилося з них жодного, хто б сповістив родові своєму про їхнє винищення. Залишена в місті військова амуніція з багатьма всілякого ґатунку запасами дісталась переможцям як здобич і значно допомогла озброїти армію козацьку.