— Тільки не спіть! Не спіть! Заснете — ніколи звідси не виберетеся! Вдавайте, що заснули, але не спіть, — почули вони раптом тихий голос.
Кося й Колько так і зробили. Склепили повіки, удаючи, ніби сплять, а самі напружили всі сили, щоб не заснути.
— Ну все! Готові! Хе-хе-хе! Порядок! — промовив над ними Ледарило Дурандас. — Тепер можна й одпочити.
Через якусь хвилю Кося й Колько почули:
— Ну, все. Пішов Ледарило спати.
Кося й Колько розплющили очі.
Бачать — гойдається перед ними на павутинці, як на гойдалці, маленький чудернацький хлопчик, вп’ятеро менший за них самих. Вони зрозуміли, що це й є грайлик Трататоля Сміюнець. Він наче зійшов з якогось дитячого малюнка. Ти сам, друже мій дорогий, не раз малював таких хлопчиків, я певен. Провів лінію — тулуб. Ще дві лінії — ручки, ще дві — ніжки. Кружальце — голова. Два маленьких сонечка з промінцями — очі. Кирпочка — ніс. Дужка — усміхнений рот від вуха до вуха. Кілька волосин на голові у кумедний чубчик закручуються.
От тобі й грайлик. Трататоля Сміюнець. Глянеш на нього і мимохіть усміхнешся. Такий симпатичний.
— Привіт, хлопці! — підморгнув грайлик Косі й Колькові. — Нічого розлежуватись. Треба діло робити.
— Привіт! — сказали Кося і Колько. — А яке діло? Що треба робити?
— Перш за все виплутайтеся з того павутиння, хай йому грець!
І грайлик заспівав:
Лапками, лапками —
Луп! Луп! Луп!
Ніжками, ніжками —
Туп! Туп! Туп!
Підхопилися Кося й Колько, під ту пісеньку лапками залупотіли, ніжками затупотіли — скинули з себе павутиння. А разом з ним і сонну млявість.
— Тепер все гаразд! — сказав грайлик. — Добре, що ви нарешті з’явились. Я вже давно чекаю. Вся надія, друзі, на вас. Без вас я ну нічого зробити не можу. Зовсім безсилий.
Перезирнулися здивовано Кося й Колько — чарівний казковий хлопчик, а на звичайних лісових звірят усю надію покладає. Дивина!
Помітив грайлик їхнє здивування і каже:
— Не дивуйтеся. Річ у тім, що я, хоч і чарівний, хоч і казковий і для Ледарила через це невидимий, але сам боротися з ним не можу. Треба, щоб хтось обов’язково мені допомагав, щоб не казковим, а живим голосом слова мої повторював, тільки тоді вони подіяти можуть. Така вже моя чарівна властивість… Ледарило Дурандас усіх ваших однокласників приспав, а це дуже й дуже небезпечно. Від вас, можна сказати, їхнє життя залежить.
Вислухали Кося й Колько.
Мимохіть гордо перезирнулися, — ич, які вони, виходить, потрібні!
— Що ж, ми готові, — поважно сказав Кося.
— Усе зробимо, що треба, — солідно сказав Колько.
— А що ж треба, кажіть! — це вже вони удвох.
— Нічого особливого, — сказав грайлик. — У піжмурки будемо грати. Однокласників ваших шукати. І будити їх. Значить, так… Коли знайдемо, я їх застукаю, крикну: "Тра-та-та…" — а ви підхоплюйте. Добре?
— Добре, — погодилися Кося й Колько. І відразу повеселішали.
Вони думали, щось справді важке робити доведеться, а тут їх у піжмурки грати запрошують.
Здорово!
— Ну, гайда! — вигукнув Трататоля Сміюнець і махнув рукою.
Кинулися Кося й Колько за грайликом по палацу. Нишпорили, нишпорили, бачать — лежить у кутку під кріслом Зіна Бебешко, геть уся павутинням заснована, мовби хтозна-скільки тут спить.
— Тра-та-та за Зіну! — вигукнув грайлик.
— Тра-та-та за Зіну! — підхопили Кося й Колько.
Розплющила Зіна Бебешко очі, закліпала й одразу скривилася, зарюмсала, перелякана. Видно, щось їй страшне наснилося.
— Не плач, дурненька! — вигукнув Кося.
— Це ми! Рятувати тебе прийшли! — вигукнув Колько.
А грайлик скакалку їй подав і каже:
— На ось тобі скакалку, — і заспівав:
Скік! Скік!
В один бік.
Скік! Скік!
В другий бік.
Той, хто добре
Скаче, —
Ніколи Не плаче!
Грайся, співай, нас отут чекай. Тільки не спи. Бо навіки у Павутинії залишишся.
Підхопилася Зіна, почала співати, почала через скакалку стрибати.
А вони далі побігли.
Шукали, шукали, бачать — під столом, сірою павутиною засновані, сплять Михайлик Ведмеденко та Боря Сук.
— Тра-та-та за Михайлика! Тра-та-та за Борю! — загукав грайлик.
— Тра-та-та за Михайлика! Тра-та-та за Борю! — підхопили Кося й Колько.
Прочумалися Боря і Михайлик, дивляться перелякано.
— Не бійтеся, хлопці! — вигукнув Кося.
— Це ми! Рятувати вас прийшли! — вигукнув Колько.
А грайлик шахи їм подав і каже:
— Нате ось вам шахи, — і заспівав:
Ми у шахи
Граємо,
Весело
Співаємо:
Тра-ля-ля!
Тру-лю-лю!
Шах дамо
Ми королю!
Грайтеся, співайте, нас отут чекайте! Тільки не спіть. Бо навіки в Павутинії залишитесь.
Підхопилися Михайлик і Боря, почали у шахи грати, ще й пісеньку співати.
А вони далі побігли.
Шукали, шукали…
Відшукали під диваном Раїску Мняу, Соню Лось та Вірочку Вивірчук.
Розбудили, у ляльки бавитися їх залишили, а самі далі побігли шукати.
Шукали, шукали…
У коридорі, у темному кутку, натрапили на Вовчика Вовченка та Рудика Лисовенка.
І їх розбудили. Грайлик в одному кінці коридору ворота павутинням замість сітки напнув, у другому… Футбольного м’яча їм дав і заспівав:
Футбол! Футбол! —
Найкраща гра!
Фізкульт-ура!
Фізкульт-ура!
Підхопилися Вовчик і Рудик та й ну м’яча по коридору ганяти.
А Кося, Колько і грайлик побігли далі.
Одна Хрюша їм лишилася.
Шукали, шукали.
Шукали, шукали…
Нема Хрюші.
Нема ніде…
— Тю! — аж розгубився грайлик. — За все моє казкове життя такого в мене ще не було. Де ж це вона?
Кося й Колько тільки перезирнулися: звідки ж вони знати можуть? Якщо сам грайлик не знає, то вони й поготів.
— Доведеться будити Ледарила, — зітхнув грайлик. — Без нього не знайдемо. Я вже бачу.
РОЗДІЛ 6
"Тра-та-та за Дурандаса!"
"Я не граюся! Одпустить"
У палаці Хропулії.
— А може, краще не будити? — скривився Кося.
— Хто його зна, що він утне! — скривився Колько.
— Та воно так, але іншого виходу нема. Тільки від Ледарила ми можемо дізнатися, де Хрюша. Тут, у палаці, Хрюші немає. Точно. Бо я неодмінно б її знайшов.
— То, може, хоч гуртом зібратися всім, — сказав Кося.
— Все-таки якось воно безпечніше, — сказав Колько, почервонів і додав: — Я кажу про них, тих, що граються…
— Ні. Навпаки. Поки вони граються, Ледарило їм не страшний. Проти гри він безсилий… Та й великим гуртом шукати Хрюшу тільки важче буде. Повірте мені. Ходімо швидше!