І вони пішли у спальню Ледарила.
Продираючись крізь павутиння, вони йшли довгими-довгими коридорами, захаращеними різним мотлохом, і нарешті дісталися до спальні.
У спальні теж був такий розгардіяш, що вони не одразу й побачили господаря. Не було його ні на ліжку, ні під ліжком, ні на підлозі серед розкиданих подушок.
І лише почувши якесь шарудіння за шафою, вони зазирнули туди і побачили нарешті Ледарила, — він спав там серед купи сміття.
— Тра-та-та за Дурандаса! — вигукнув грайлик.
— Тра-та-та за Дурандаса! — підхопили Кося й Колько.
— Га?! — здивовано прохопився Ледарило.
— Цур не квач! — вигукнув грайлик.
— Цур не квач! — вигукнув Колько.
— Ледарило — квач! — закричав грайлик.
— Що-о?! От я вас! — засичав Ледарило, виповзаючи з-за шафи і намагаючись вхопити когось із них своїми чіпкими павукастими пальцями. Але дарма.
І Кося, і Колько, і грайлик були меткі й спритні, а Ледарило був неповороткий і незграбний. Вони легко прослизали в нього між руками. І тікаючи весело співали:
Ледарило Дурандас!
Ледарило Дурандас!
Не спіймаєш,
Не спіймаєш,
Не спіймаєш, лежню, нас!
Ледарило безпорадно крутився, перечіпався, падав, вставав, знову падав, та нікого впіймати не міг.
— Ай! Ну вас! Не хочу! — загундосив він нарешті. — Я більше не граюся! Я не граюся!
Але все одно він мусив продовжувати. Якщо грайлик заводив якусь гру, ніхто не міг припинити її без його дозволу, без його волі. Така вже чарівна властивість усіх грайликів.
Для Дурандаса, який любив лише спати і лінувався навіть рухатися, то була пекельна мука. Він зовсім захекався і зрештою застогнав-зарепетував:
— Ги-и-и!.. Не мо-ожу більше! Одпустіть! Припиніть! Я не граюся-а-а! Ги-и-и!..
— Скажи, де Хрюша, тоді припинимо грати. Тільки так, — сказав грайлик.
— Ху-ху!.. Хропулії віддав, сестрі своїй. Для… ху-ху!., хору хропунів…
— А де живе Хропулія?
— У… ху-ху!.. У палаці своєму, у… у протилежному кінці Павутинії, за… за Дрімучим Лісом, за Кам’яною Пустелею… Ху-у-у…
— Ну, гаразд, — мовив грайлик. — Гру припиняємо, тебе звільняємо. Підемо до палацу Хропулїї.
І вирушили грайлик, Кося і Колько у путь.
А Ледарило Дурандас перед тим, як знову спати завалитися, вирішив усе-таки сестру свою про небезпеку попередити. Зняв трубку чарифону та:
— Алло! Алло! Хропо! Хропочко! Хропушечко! Алло!
Але в трубці тільки гуде. Ніхто не бере трубку.
— Алло! Хропочко!.. Спить, бісова душа!.. Не додзвонишся. Спить, щоб її муха вбрикнула… муха… ха… ху… хру… хріу-ау… хра-а…
І Ледарило сам засопів, захропів, заснув.
А грайлик, Кося й Колько до палацу Хропулїї йдуть. Крізь Дрімучий Ліс продираються. От уже де павутиння! Весь ліс ним заснований. Тільки й дмухай, щоб у ніс не набилося. Ні пташка не заспіває, ні джміль не загуде. Лише дерева десь угорі дрімотно листям шепочуться. Та соньки-дрімки легкими метеликами нечутно пурхають, сон навівають. Тільки й знай той сон одганяй.
Продерлися вони крізь Дрімучий Ліс. Вийшли на узлісся.
Кам’яна Пустеля перед ними. Мертва, похмура. Сіре чудернацьке каміння на ній громадиться, на різних живих істот схоже. Тут і заєць, і їжак, і ведмідь кам’яний, і вовк, і лисиця, і що тільки хочеш…
У Косі й Колька очі здивовано бігають, та нема часу роздивлятися, поспішати треба.
Аж ген край Пустелі й палац височить, такий же сірий та похмурий, як і Пустеля.
Ще здалеку чути могутнє хропіння — аж дерева гнуться. Такий вітер дме від того хропіння з розчинених вікон і дверей палацу.
— Е-е, хлопці, — каже грайлик, — я у палац, мабуть, зайти не зможу. Здує мене, легенький я дуже, бачите.
— А ми тебе триматимемо, — сказав Кося.
— Ага, — підхопив Колько.
— Не вдержите, — похитав головою грайлик.
— То що ж буде? — розгублено питає Кося.
— Доведеться вам самим у палац пробиватися.
— А що ж ми без тебе там робитимемо? — розгублено питає Колько.
— Те, що й зі мною. "Тра-та-та за Хрюшу!" — гукнете, та й усе.
— А грати ж їй у що?
— І пісеньку яку співати?
— Нічого не треба. Хрюша остання. Забирайте її і швидше сюди. Ще ж вам усім і з Павутинії вибиратися треба. Не думайте, що це так просто.
— Що ж, ходімо, — зітхнув Кося.
— Ходімо, — зітхнув Колько.
І пішли вони.
Кілька разів їх відкидало од дверей, але все ж, пригнувшись до самісінької землі, просунулися вони нарешті у палац.
Просунулися і завмерли.
Ну й картина! Зроду такої не бачили.
У величезному залі, серед сміття і розгардіяшу, чи не більшого ніж у Ледариловому палаці, лежить на ліжку Хропулія Дурандас. Ох і Хропулія!.. Брудна, скуйовджена, сіре волосся жужмом на голові, ніс такий же, як у брата, — здоровеннецький, на мухомора схожий — червоний, з білими цятками. І тим носом так хропе, що й слів не вистачить, щоб описати те хропіння. А навколо неї лежать у ліжках і хропуть химерні носаті й губаті створіння — хропуни.
— Хріу-у-у… урррр-хррр-ирр-арр-орр-ірр… ав-ав-ав… сю-у-у… хрррру-у-у…
Якась дика симфонія.
І диригував нею диригент хору хропунів маестро Губус. Неймовірно губатий маестро Губус стоячи спав за диригентським пультом і крізь сон вимахував диригентською паличкою, раз у раз торкаючись нею хропунячих носів. Причому паличка то видовжувалась (якщо хропун лежав далеко від пульта), то вкорочувалась (якщо хропун лежав близько).
Під ліжком Хропулії побачили вони й Хрюшу, яка теж підхрюкувала хропунам.
Ледве встигли Кося й Колько вигукнути: "Тра-та-та за Хрюшу!" — як раптом один з хропунів, Позіхайло, широко роззявив позіхаючи свій величезний рот і… несподівано гамкнув Колька Колючку.
Але їжачки — не галушки.
Гамкати їх небезпечно.
— Уе-е-е! — несамовито заволав від болю Позіхайло і підскочив аж до стелі. При цьому, дриґнувши ногою, так підфутболив Косю, що той, як м’яч, вилетів через двері з палацу.
— Ай! — зойкнув Кося, падаючи на землю біля грайлика.
— Що сталося?
— Хропун Позіхайло гамкнув Колька! — ледве вимовив Кося.
Хропіння у палаці враз увірвалося, а разом з ним і вітер. Натомість знявся страшний ґвалт.
— Біжімо туди! — рішуче вигукнув грайлик. — Треба їх усіх негайно приспати.
Кинулися вони у палац.
Хропуни посхоплювалися з ліжок і щось белькотіли, ревіли і метушилися.
Хропулія, солопіючи зі сну, люто плямкала губами. Маестро Губус безладно вимахував диригентською паличкою.