Як з'ясувалося, вона помилилася.
3
[…]
Існує такий закон: треба любити свою першу вчительку. Всі діти підкоряються цьому закону. І Тетяна Володимирівна для цього закону дуже підходила. Вона була красивою, в модній шкіряній спідниці та з нігтями, пофарбованими в маленькі помаранчеві квадратики.
Але мені завадила несхожість характерів.
Першого вересня Тетяна Володимирівна привела нас в клас і наказала здати букети. Першокласники мають йти в школу з квітами. Це теж закон. Тому першого вересня в школі буває багато квітів. Занадто багато. Від цього вони навіть втрачають у своїй красі.
Ми склали квіти на стіл, а потім Тетяна Володимирівна поставила їх у відра для миття підлоги. Відра були приготовлені зарані, і в них уже була налита вода. Тільки два букета вона поставила на стіл у вази. На одному букеті сиділа велика пластмасова божа корівка, а інший був прикрашений кольоровими бантиками. І ще один букет – маленький, але в золотій обгортці – примостився в пляшечці на підвіконні.
Сьогодні дуже важливий день, сказала Тетяна Володимирівна, початок нашого шкільного життя. Це свято, тому ми будемо малювати квіти. І показала, що треба робити: намалювала крейдою на дошці вазу, а в ній – стебельце. На стебельці в шаховому порядку охайно розмістилися листочки, схожі на овали, але з гострими носиками, а на кінці стебельця – квіткова голівка з круглою серединкою і рівненькими пелюстками. Трохи схоже на ромашку. Треба було прикрасити вазу узором, порахувати, скільки в ній квітів, а потім підняти руку і сказати Тетяні Володимирівні.
Я подивилася на дошку і зрозуміла, що не хочу так малювати. Чому я повинна малювати вазу, якщо мій букет сидить у відрі?
Дідусь не став купувати квіти в магазині, а привіз їх з дачі. Спеціально поїхав і привіз. Ці квіти виростила мама. Вона вирощувала їх усе літо, турботливо прополюючи, підв'язуючи і нашіптуючи якісь слова. Можливо, про те, як потрібен мені фундамент для майбутнього життя. Мама говорила, квіти на клумбі особливі, тому що підуть зі мною в перший клас.
Тепер мої особливі квіти сиділи у відрі для миття підлоги разом з іншими букетами, і їм було тісно. Я відчувала, як їм тісно. І ще у моїх квітів не було окремих пелюсток, як на малюнку у Тетяни Володимирівни.
Це були айстри. Я знала, що "айстра" означає "зірка", а кошлаті голівки нагадують жмутки світла, які зірки викидають у космос. У кожної зірки безкінечна безліч променів, їх не можна порахувати. Про безкінечну безліч мені розповів дідусь. Він говорив, це найголовніше в математиці і взагалі – в житті.
Я вирішила намалювати величезне відро – таке велике, щоб усі квіти не відчували тісноти. І в них повинно було бути багато-багато пелюсток – не три, не чотири, а безкінечна безліч – ніби це спалахи далеких зірок.
Пройшло небагато часу, і Тетяна Володимирівна стала запитувати: "Скільки квітів у вазі? Скільки пелюсток у кожної квітки?" Всі відповідали по черзі, і вона всіх хвалила. Я уявляла, як вона зрадіє, коли я скажу: "А у мене – безкінечна безліч. Тому що сьогодні свято – перше вересня, а безкінечна безліч – це найважливіше".
Тетяна Володимирівна, однак, зовсім не зраділа. Вона сказала, треба уважно слухати завдання. І ваза у мене якась дивна, безформна. Як бочка. Надалі мені треба старатися бути охайною. Тоді все буде виходити красиво. А ми все повинні робити красиво, – вона мигцем поглянула на свої помаранчеві нігті, – тому що тепер ми школярі. Але сьогодні вона мені прощає. Всю мою неохайність. Сьогодні свято, перше вересня, ми ще тільки почали вчитися, і у нас усе попереду.
Через деякий час був іще один урок малювання. Ми малювали уставайлика. Треба було накреслити чотири кола – два великих і два маленьких – і порахувати. А потім намалювати уставайлику обличчя і розфарбувати. Я добре вміла малювати кола і швидко виконала завдання. Потім подивилася на картинку і побачила, що намальованому уставайлику дуже самотньо. Він, уставайлик, не може ні лягти, ні сісти. Але повинен же він щось робити? А йому навіть поговорити ні з ким! І тоді я намалювала поруч з першим уставайликом ще двох – одного меншого і одного більшого. Вийшла ціла сім'я. Найбільшому уставайлику я намалювала бороду, щоб було видно: це уставайлик-дідусь, а поруч стоять уставайлик-мама і уставайлик-доця. У кожного уставайлика по два великих кола і по два маленьких. Всього шість великих і шість маленьких. А можна ще по-іншому: у одного уставайлика чотири кола, а у трьох – в три рази більше. Три рази по чотири. Так навчив мене рахувати дідусь. Але головне не це. Головне, що уставайликам, коли їх троє, не нудно!
Тетяна Володимирівна проходила між рядами і дивилася, хто що намалював. Вона заглянула в мій альбом і ні про що мене не спитала. Просто взяла і показала моїх уставайликів іншим дітям.
— Яку помилку допустила Аліна? — спитала вона зі звичною лагідною строгістю, яка не дозволяла заперечень і не дозволяла перестати її любити.
Всі тут же підняли руки і стали трясти ними в повітрі. Тетяна Володимирівна викликала одного товстого хлопчика, який весь витягнувся, як солдатик на параді, і голосно сказав:
— Нам задавали намалювати одного уставайлика, а вона намалювала трьох!
І всі відразу відчули, що я зробила щось погане. Якусь глибоко неправильну справу.
Тетяна Володимирівна схвально кивнула хлопчику – солдатику, дозволила йому сісти, а потім поділилася з класом своїми підозрами:
— Аліна, мабуть, не вміє дивитися. Або у неї щось з очима. Якась хвороба. От оце що таке?
Вона взяла олівець і показала на уставайлика-дідуся.
— Це борода, — сказала я тихо. За правилами я повинна була щось сказати.
— Ви чули? – деякий час Тетяна Володимирівна схвально вглядалася в клас, який розвеселився по команді, а потім закликала учнів до тиші. — Ви де-небудь бачили уставайлика з бородою? І я не бачила. Ні-ко-ли. Ми вчимося у першому класі, і я поки що не ставлю вам оцінок. Але за цю бороду треба було б поставити двійку.
Тетяна Володимирівна повернулася до мене і, повертаючи альбом, дзвінко його захлопнула:
— Перероби малюнок дома. Як вимагається. Завтра мені покажеш.
Потім вона стала хвалити роботи інших дітей. Всі діти впевнено рахували кола, і за це Тетяна Володимирівна роздавала їм картонні сонечка. Я тихенько погладжувала обкладинку альбому, щоб уставайлики не турбувалися, і примовляла: "А мені сонечка не потрібні, а мені сонечка не потрібні".