Хима. Нашої землі?
Баба Лукія набралась повітря.
Голоси. Сорок десятин!
Микитко. Що на захід од ярка і по ярок...
Голос. Кращої землі.
Хима. Сорок десятин! І ставок! Та що ж це таке? Де ж ми садок тепер будемо садити?
Микитко. Не можу далі читати, бо млина, тут пишеться, їм в оренду вже передано, товаришу голово! Баба Лукія мовчки видихнулась.
Лавро. Дай сюди! (Перечитав. Обдивився штамп, печатку, придивився до підпису, навіть папір пальцями помацав).
Чоловік. Не мніть і не тріть, бо справжні, радянські...
Лавро. Гм... (Вийняв хустку, витер лоба, потому вийняв годинника, подивився,— зморшки хвилями лягли на лобі).
Мотронька (раптом виткнулась). Дозвольте сказати... (Видно, слово вирвалось зненацька, бо зразу засіклася, потім — бачить, що мовчати вже не можна, доказала з перепинками). Хоч і радянські вони, та не по-радянському їх здобуто... Я знаю!.. Не по-радянському, їй-богу...
Максим насупивсь. Кинув оком на Мотроньку. Хотів щось сказати, та тільки хмикнув та переступив на другу1 ногу.
Лавро. Слово має товаришка Мотря Гудзівна.
Мотронька. Я чула... Мені якось Максим вказав...
Максим.. Я?
Мотронька (не дивлячись на його). Авжеж... Ти ж казав, Максиме, як то хитро викрутив у городі землю Ахтительний. Я думала, чию, а воно, виходить, нашу...
Максим. Я тільки той... сказав, що дуже розумно виклопотав для нашого колективу Гаврило Павлович... Та.що ж тут такого?
Мотронька. А як їздив він та як хитро...
Ахтительний. Пардон, як я їздив у город та як колектив клопотав, ти про це, може, чула? Про це? Дак про це сам я розкажу, коли хочете, камради! Мон діє, хіба це секрет чи тайна яка! їздив у город, ходив по установах, навіть до знайомого чоловіка з просьбою удався, і попервах нічого з моїх клопотів не вийшло, як не вийшло й з ваших, коли ви просили пшениці на насіння. А знайомий, сучий котик, просто одмовився. Так я тоді, угадайте, до кого махнув? Ну? І ви не вгадаєте?.. У виконком до секретаря. Прийшов до його, до сучого сина, та й кажу: дозвольте познайомитися,— Ахтительний, колись був у кулаках, а тепер червоний. Ну?.. (Обвів усіх веселим, хитрим оком). Можна, питаю, і нам про соціалізм старатися чи забороняється? Коли можна, то дозвольте одмовитись од індивідного господарства та й скластися в колектив. У комуни, що поруч з нашими хуторами, земля, кажу, гуляє, а в паровому млині горобців та мишей повно...
Голоси. Правда!
Ахтительний. Оддайте нашому колективу хоч десятин із сорок і паровий млин бодай, кажу, на пробу, то ми хлібом обсипемо нашу Комуністичну партію... (До Мотроньки). Ти про це хотіла розказати, ма фуель, здається, їю:французькому? Гай-гай! Жаль,— нема часу гулящого, ато б я тобі розказав про все до краю, як крутили наше діло в земвідділі та як я його викручував, та нехай вже другим разом. А тепер ми ось про що приїхали сказати вам, камради. По щирості! Хазяйнувати так, як колись ми хазяйнували, себто бути кулаками, тепер невигідно, бо немає з цього зиску.
Чоловік. Настраждались! Годі!
Ахтительний. Хочемо і ми тепер, товариші, по-людському пожити, себто собі на користь і Радянській владі на втіху. Отже, прочитайте ці папери і вчиніть так, як тут пишеться: одмежуйте нам сорок десятинок, оддайте млина — і нехай живе комуна ваша, хай живе трудовий колектив імені товариша Посунька! Ура!
Лавро (спокійно). Землі вам не одмежуємо, млина не дамо — от і вся наша резолюція.
Ахтительний. Ля тет! Ви прочитали? Папери?
Лавро (подививсь на годинника). Сімнадцять на першу — пора кінчати збори. Землі вам не то що живим, а на смерть, на яму попросіть — не одмежуємо!
X и м а. Не дамо!
Чоловік. Оддасте!
X и м а. І пригорщі не дамо!
Микитко. Вилазь, Яшо! Зараз атакою рушимо.
Лавро. Організованість, час і дисципліна, себто не займай! (До Ахтительного). Поїхавши в город, думаєш, що справді здобули землі? Не така вона легка, щоб так легко до рук попадала. Не в город ми їздили її здобувати, а до Перекопу, аж за Перекоп той ходили (показавши на цурупалок ноги) і ось чим здобули її! Бачиш?1
Ахтительний. Перекоп — то діло вчорашнє, а сьогодні, виходить,— ви влади Радянської не визнаєте. Та й за те не треба забувати, що до Перекопу й махновці ходили! Ну, та ми не анархісти і наказа мусимо виконати. Пишеться одмежувати — одмежуємо.
Чоловік. І млина заберемо. В окрузі сказали, щоб ми його мерщій забрали, щоб ремонтували...
Яків. Ремонтуємо його ми.
М а к с и м. А що молоть будете?
Микитко. Вас перемелемо!
Лавро. Двадцять на першу! Все! Закриваємо загальні збори.
Ахтительний. Нон, камради, ще не все. (До всіх). От що, хлоп'ята та дівчата, мужики й баби! Як глянеш отак, на вашу комуну з хазяйського боку — просто жаль бере. Голі, босі, грішним тілом світите. І робите ж, здається, а нічого у вас не виходить. Р'єн, як кажуть французи. Так оце ми вас присоглашаєм: якщо хочете кращої долі зажити, то переходьте до нас у колектив! По десять рублів на обмундированіє даємо, харч і всяке меню. Хоч сьогодні приходьте, приймаємо!
3
Пішли яривчани.
X и м а (трохи не заплакала з досади). Що ж це таке, товариші! Та й що воно діється в радянському світі?! Приїхали, як і колись приїздили,— тачанкою. Землю од-бирають, млина і ставочок, і, виходить,— нас же знов наймають...
Лавро. Химо, у страху очі по яблуку — нічого не бачать, а в організованості навпаки і далеко бачать,— не роби паніки!
Загомоніли ті, що біля Макара:
— Все одно землю одмежують.
— А то правда,— млин у нас стоїть!
— І стоятиме!
Микитко. Товаришу голово! Ось тут вже на гидру контрреволюції заснітилось. Макар. А ти вже шпигуєш!
Микитко. А кажи так, щоб усі чули, не агітуй шипом! Боїшся, чи що? Макар. Я боюся? Кого? Лавро. Слово має Макар.
М а к а р, Не підштрикуйте язичками, немов вилами,— я й так скажу. Як отак у комуні жити, як, наприклад, ми живем, то лучче в колектив абощо. Десять рублів наперед, харчі добрі, а в комуні що? Робиш як клятий і в старцях ходиш, голим тілом світиш. Гайда, хлопці, в колектив!
Лавро. Далі що?
Макар. Іду в колектив, от що далі! Казали, трактори будуть, електросвітло, як у райському саду, а насправжки — купа старців вийшла. Ще й циган почали приймати. Комуна! Хто зо мною — рушаймо! (Пішов).