Але ж не міг він за добу поновити свого кредиту або знайти нові джерела і другого дня позичив ще шість франків п’ятдесят із тих двадцяти франків, що мусив віддати ввечері, — отже, прийшов на призначене побачення з чотирма франками двадцятьма сантимами в кишені.
Настрій у нього був, як у скаженого собаки, і він намірявся відразу викласти все навпростець. Він скаже коханці: "Знаєш, я знайшов двадцять франків, що ти поклала мені тоді в кишеню. Не віддаю їх тобі сьогодні, бо становище моє не змінилось, та й часу не було клопотатись грошовою справою. Але віддам першого ж разу, як ми побачимось".
Вона прийшла ніжна, ласкава, побоюючись. Як він зустріне її? І міцно поцілувала його, щоб уникнути розмови в першу хвилину.
Він і собі думав: "Матиму ще час торкнутись цієї справи. Почекаю нагоди".
Нагоди не дочекався й нічого не сказав, не зважаючись підступити до такої делікатної теми.
Вона вже не згадувала за прогулянку й була з ним чарівна.
Розійшлись вони опівночі, призначивши побачення аж у середу на тому тижні, бо пані де Марель мала кілька запрошень на обіди.
Другого дня, коли платив за сніданок і шукав чотири монети, що мали в нього лишитись, Дюруа знайшов п’ять, з них одну золоту.
Спочатку він подумав, що вчора через недогляд дали золотого з рештою, потім зрозумів, і серце йому принижено затремтіло від цієї настирливої милостині.
Як шкодував він, що змовчав! Коли б сказав різко, цього не було б.
Чотири дні уперто й марно бився він, щоб розжитись на п’ять луї, та й другого Клотільдиного золотого проїв.
Вона примудрилась — хоч він і сказав їй обурено: "Знаєш, покинь свої жарти, бо я гніватимусь", — на першому ж побаченні знову втрутити йому двадцять франків у кишеню в штани.
Знайшовши їх, він закляв: "Сто чортів" — і переклав гроші в жилет, щоб мати їх напохваті, бо в нього не водилось і сантима.
Сумління своє заспокоїв таким міркуванням: "Віддам їй усі заразом. Зрештою, це ж тільки позичені гроші".
Нарешті касир у редакції згодився, після його розпачливих прохань, видавати йому по п’ять франків щодня, цього якраз ставало йому на їжу, але замало було, щоб повернути шістдесят франків.
А коли Клотільду знову взяла жадоба на вночішні походеньки по непевних паризьких притулках, він перестав зрештою надміру дратуватись, коли після тих блукань знаходив золотого десь у кишені — одного разу навіть у черевику, другого — у футлярі від годинника.
Якщо в неї були бажання, яких він не міг уволити, то чи ж не природно, що вона сама за них і платила, аби від них не відмовлятись?
До того ж він провадив рахунок її грошей, сподіваючись колись віддати.
Якось увечері вона сказала:
— Знаєш, я ніколи не була у Фолі-Бержер. Поведеш мене?
Він вагався, боячись здибатись із Рашеллю. Але подумав: "Та не жонатий же я врешті-решт. Коли ж і побачить мене, то зрозуміє, в чому річ, і не забалакає. До того ж візьмемо ложу".
Ще одна причина схилила його до згоди. При цій оказії дуже легко було дістати для пані де Марель ложу задурно і таким способом трохи віддячити їй.
Спочатку він покинув Клотільду в кареті й по квитка пішов сам, щоб вона не знала, як його одержано, потім забрав її, і вона пройшла повз контролерів, що їм уклонились.
У фойє було повнісінько. Вони насилу пройшли крізь натовп чоловіків та жінок. Нарешті добились до ложі й сіли в ній між безмовним партером та галасливою гальоркою.
Але пані де Марель і не дивилась на сцену й пильно спостерігала повій, що походжали за її спиною; і раз у раз на них озиралась з бажанням доторкнутись до них, помацати їм корсаж, щоки та волосся, щоб дізнатись, як же ці істоти створені.
Зненацька промовила:
— Он там повна чорнявка весь час на нас поглядає. Мені навіть здалося, що вона хоче заговорити. Бачив її?
Він відповів:
— Ні, ти, певно, помилилась.
Але теж давно вже її примітив. Це Рашель блукала коло них з гнівом у очах та обуреними словами на язиці.
Дюруа зіткнувся був з нею в натовпі, і вона тихенько сказала йому "Добридень" та підморгнула — розумію, мовляв. Але він на це загравання не відповів, щоб не побачила коханка, і пройшов холодно, піднісши чоло й зневажливо стиснувши губи. Повія, вже дратуючись від несвідомих ревнощів, пішла слідком, знову зіткнулась із ним і промовила голосніше:
— Добридень, Жорже.
Він знову нічого не відповів. Тоді вона завзялася, щоб він конче пізнав її і привітався, і походжала весь час за ложею, чекаючи сприятливої хвилини.
Побачивши, що пані де Марель дивиться на неї, вона торкнулась Дюруа пальцем до плеча:
— Добридень. Як ся маєш?
Але він не обернувся.
Вона провадила:
— Ну, чи не оглухнув ти після четверга?
Він нічого не відповів, прибравши зневажливого вигляду, щоб не скомпрометувати себе навіть розмовою з повією. Вона засміялась, гнівно засміялась і сказала:
— Так ти й німий? Чи не пані оця тобі язика одкусила?
Він гнівно обернувся й обурено промовив:
— Як ви маєте право розмовляти? Ідіть собі, а то звелю затримати вас.
Тоді очі її спалахнули, груди заколихались, і вона крикнула:
— А, он воно що! Ах ти ж пика! Коли спиш з жінкою, так хоч вітайся ж. Це не причина, що ти з другою, так уже й не впізнаєш мене сьогодні. Коли б тільки кивнув мені, як я тоді проходила, то дала б тобі спокій. А ти пишного строїш, — почекай же! Я тобі пиху зіб’ю! Ти мені й добридень не сказав, коли побачив…
Кричала б вона ще довго, але пані де Марель розчинила з ложі двері й метнулась у натовп, безтямно шукаючи виходу.
Рашель, коли побачила, що вони тікають, переможно гукнула:
— Держіть її! Держіть! Вона коханця в мене вкрала!
Публіка сміялась. Два добродії ради жарту спіймали втікачку за плечі й потягли, силкуючись поцілувати. Але наспів Дюруа, вирвав її силоміць і вивів на вулицю.
Вона кинулась у карету, що стояла коло ґанку. Він теж скочив за нею, і коли візник спитав: "Куди їхати, пане?" — відповів: "Куди знаєте".
Карета поволі рушила, хитаючись на брукові. Клотільда затулила обличчя руками й захлиналась від хвилювання, а Дюруа не тямив, ні що робити, ні що сказати. А коли почув, що вона плаче, забубонів:
— Слухай, Кло, моя маленька Кло, дозволь з’ясувати тобі! Це не моя вина… Я знав ту жінку дуже давно… коли тільки приїхав…