Вона відразу розтулила лице і з гнівом закоханої, зрадженої жінки, з шаленим гнівом, що вернув їй мову, зашепотіла швидко й уривчасто:
— Ох… Мерзотник… Мерзотник… який же ти подляк!.. Чи можливо ж? Який сором… Ох боже мій… який сором!..
Потім, розпалюючись дедалі більше, в міру, як яснішали їй думки та напливали слова, казала йому:
— Це ти моїми грішми їй платив! А я йому гроші давала… на повію… Ой мерзотник!..
Якусь хвилину вона шукала, здавалось, іншого, міцнішого слова, що не давалось їй, потім зненацька прохрипіла, немов плюнути маючи:
— О! Свиня… свиня… свиня… Ти їй моїми грішми платив… Свиня… Свиня!..
Іншого вигадати не могла й приказувала:
— Свиня… свиня…
Раптом вихилилась у віконце і смикнула візника за рукав: "Стійте!", розчинила дверці й вискочила на вулицю.
Жорж теж хотів злізти, та вона крикнула: "Не сходь!" — так голосно, що круг неї стовпились перехожі; і Дюруа не зворухнувся, боячись скандалу.
Тоді витягла з кишені гаманця, пошукала грошей коло ліхтарика, взяла два з половиною франки і поклала візникові в руку, сказавши тремтячим голосом:
— Ось… за вашу працю… Я сама плачу… І одвезіть цього розпутника на вулицю Бурсо, в Батіньйоль.
Гурт навкруг неї весело заворушився. Хтось сказав: "Браво, мала!", а молодий обідранець, що опинився коло коліс, просунув голову в непричинені двері й верескливо крикнув:
— Добрий вечір, Бібі!
І карета рушила далі під загальний регіт.
VI
Сумний прокинувся Жорж Дюруа вранці.
Він поволі одягся, сів коло вікна й замислився. У всьому тілі почував болісну втому, немов учора його палицями побито.
Нарешті потреба дістати гроші пригнала його до Форестьє.
Приятель прийняв його в кабінеті, де сидів біля коминка, гріючи ноги.
— Чого це ти так рано?
— У мене дуже важлива справа, маю борг честі!
— Програв?
Він завагався, але потвердив:
— Програв.
— Багато?
— П’ятсот франків!
Винен він був тільки двісті вісімдесят.
Форестьє скептично спитав:
— Кому винен?
— Та… та… одному добродієві, Карльвілеві.
— Ага! І де він живе?
— На вулиці… вулиці…
Форестьє засміявся:
— На вулиці "шукай вітра в полі", правда? Знаю цього добродія, мій любий. Хочеш двадцять франків, то можу ще тобі дати, тільки не більше.
Дюруа взяв золотого.
Потім обійшов усіх знайомих і на п’яту годину назбирав вісімдесят франків.
Бракувало ще двохсот, і він побачив безнадійність своїх заходів, але зібрані гроші лишив собі, промовивши: "Що ж мені перериватись ради тієї шльондри? Віддам, коли матиму".
Два тижні він жив ощадно, правильно й чеснотно, пройнявшись найкращими намірами. Потім його охопило жагуче бажання любові. Йому здавалось, що вже не один рік минув, відколи обіймав жінку, і тремтів від кожної спідниці, як матрос, знову побачивши жадану землю.
Отож подався якось увечері до Фолі-Бержер, сподіваючись здибати Рашель. І справді побачив її, тільки ввійшов, бо вона постійно в цьому закладові пробувала.
Він підійшов до неї, посміхаючись, і подав руку. Та вона зміряла його поглядом з голови до п’ят:
— Що це ви хочете від мене?
Він спробував засміятись:
— Ну, не клей дурня.
Але вона відвернулась, сказавши:
— Я не знаюся з сутенерами.
Вона добрала найгрубішої лайки. Обличчя його спалахнуло, і він вийшов геть.
У редакції працювати йому було сутужно, бо Форестьє був хворий, виснажений, весь час кашляв і ніби навмисно вигадував для нього всякі клопітні завдання. Одного разу навіть, у хвилину нервового роздратування, після довгого нападу кашлю, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, пробурмотів:
— А, чорт, ти дурніший, ніж я гадав.
Той трохи не ляпнув його в обличчя, але стримався й вийшов, пробурмотівши:
— Я тобі пригадаю.
Раптом у нього виникла думка, й він додав:
— От я тобі роги наставлю, друзяко!
І пішов, потираючи руки, вдоволений своїм планом.
Він хотів зразу ж узятись виконувати його й другого дня пішов на розвідки до пані Форестьє.
Вона лежала на канапі, читаючи книжку.
Подала йому руку, не ворухнувшись, тільки голову повернула й промовила:
— Добрий день, Любий друже.
Він ніби ляпаса дістав:
— Чого ви називаєте мене так?
Вона відповіла посміхаючись:
— Бачила пані де Марель на тому тижні й знаю, як вас там охрестили.
Приязність молодої жінки заспокоїла його. То й чому б йому, зрештою, боятись?
Вона казала:
— Ви її пестите. А до мене заходите тридцять шостого числа або щось коло того.
Він сів поруч і дивився на неї з новою цікавістю, з цікавістю аматора, що побачив коштовність. Вона була чарівна, білява, ніжна й гаряча, мов для пестощів створена, і він подумав: "Вона краща за ту, безперечно". Успіху був цілком певний — тільки руку, здавалось, має простягти, щоб дістати його, як стиглий овоч.
Він рішуче сказав:
— Не приходив до вас, бо так краще.
Вона спитала, не зрозумівши:
— Як? Чому?
— Чому? Ви не догадуєтесь?
— Аж ніяк.
— Бо закохався у вас… о, трошки, тільки трошки… І не хочу зовсім закохуватись.
Вона, здавалось, не здивувалась, не образилась і не зраділа; вона й далі байдуже посміхалась і спокійно відповіла:
— О, приходьте все-таки. В мене надовго не закохуються.
Її тон уразив його більш, ніж самі слова, й він спитав:
— Чому?
— Бо це марна річ, і я зразу ж даю це зрозуміти. Коли б ви раніш розповіли мені за свої побоювання, то я заспокоїла б вас і, навпаки, просила б заходити якнайчастіше.
Він патетично скрикнув:
— Чуттям наказувати не можна!
Вона повернулась до нього:
— Друже, для мене закоханий чоловік викреслюється із числа живих. Він стає ідіотом, та не тільки ідіотом, а й небезпечним. З тими, хто любить мене або вдає любов, я уриваю всякі близькі зносини, бо передусім вони нудні мені, а потім ще й непевні, як скажений собака, що завжди може напасти. Отже, я беру їх у моральний карантин, аж поки не минеться недуга. Не забувайте цього. Я знаю добре, що любов для вас — це щось ніби голод, а для мене, навпаки, це якесь… якесь єднання душ, що в розрахунки чоловіків не входить. Ви розумієте в ній букву, а я — дух. Але… гляньте-но мені в вічі…
Вона вже не посміхалась. Обличчя її було спокійне й холодне, коли казала, підкреслюючи кожне слово:
— Я ніколи, ніколи не буду вашою коханкою, розумієте? Отже, цілком даремно, навіть шкідливо для вас затинатись на цьому бажанні… А тепер, коли… операцію зроблено… якщо хочете, будемо друзями, добрими друзями, але справжніми, без задньої думки.