Через дві неділі безупинно ладились. Різали кабани, на ковбаси і вудженину, привезли пива, вина, меду. Тачинська робила ріжні запіканки з медом і з овочами. Усе ішло гарно тільки, що в коморі Тучка при переливанню горівки при світлі вона запалилася і сливе що не згоріла Тучкова хата, а оден чоловік, що при тому порався небезпечно попарився.
Замовили також славну німецьку музику з кольонії, за що місцеві музики дуже обидилися. Вона була замовлена на цілий тиждень і в тім мала пообходити і старостів і дружок. А була це славна музика аж із пяти інструментів, бо був у сьому і клярнет.
Весілля відбулося справді після задуманої програми. Молоді шляхтичі кавалери стріляли під церквою з пістолів на віват, було що їсти і пити.
По приданих молоді перенеслися до хати Тучка і тут вже остали.
Алькир, котрий їм призначили на житло був трохи тьманий, бо лише з одним вікном зверненим до півночі. Тут промінь сонця ніколи не заходив. Тому було тут сумно, та нічого було робити.
Зараз по весіллю взявся Тучко до процесу з Людві-ком. Та той процес волікся пиняво, було кілька термінів, а кожний далеко оден від другого.
Аж раз Тучко забув на термін поїхати, бо навіть нічого про той термін Андрієви не згадував і римар виграв справу в заочности.
Андрій був лютий, та нічого не знав на це порадити. Йому приходило на думку якесь Тучкове крутійство, але не міг збагнути, в чім воно криється, і який може мати вуйко в цьому інтерес.
Андрій не бачив в дотеперішнім способі життя ніякої зміни. Робив усе так, як і перед слюбом. Зося помагала вуйні в господарстві, а згодом перебрала від неї ключі від шпіхліра, стодоли і комори. Тучко, як і попередно, тримав його коротко, а в недовзі його пе-редслюбна ласкавість і поблажливість геть кудись поділася. Він знова зачав за щонебудь на Андрія сварити і кричати.
Зося відразу стала невдоволена зі свого положення. Місто стати незалежною хозяйкою на своїм, вона була ключницею у вуйни тай жінкою молодого хлопця, що був у вуйка начеб гуменним. До того ще її страх разили крики і сварня Тучка, чого вона у свойого батька ніколи не чула. Обоє були невдоволені і сумні. Зразу потішалися та розважали співом, але згодом і до сього не стало охоти. Вони навіть у цім малім аль-кирі почували себе невольними. Тучко любив по обіді лягати спати, а тоді мусіло бути в хаті тихесенько мов маку посіяв, і всі мурли лише перешіптуватися і ходити на ціпочках. Не дай Боже, щоб хто у такий час голосніше заговорив, або чим стукнув, а вуйко від того пробудився. Тоді він кричав на всю губу і лаяв шпетним словом та частував усіх чортами. Давніше Андрій в таку хвилю виходив денебудь. Давніше сходилися у кухню Тучка вечерати зимою сусідні дівчата з кужелями і Андрій сидів з ними та балакав. Тепер і цього не було, бо жінка сама скучала, плакала і годі було її саму лишати. Так сходили довгі Зимові вечері, скучні та одноманітні.
Одного дня зимою пішов Андрій в поле з рушницею. Приніс аж два заяці і був дуже з польовання радий. Та не довго, бо як прийшов до свого гнізда, то застав Зосю заплакану. З разу не хотіла нічого говорити, аж полягали спати, а тоді вишептала йому до вуха, що вуйко насварив на неї за це, що не вспіла на час видати коням вівса з шпіхліра. її боліло горло і вона не хотіла виходити з хати в сніг у своїх черевиках, бо й так промочила собі ноги і з того занедужала. Вона передала ключі вуйні на цей оден раз. Вуйна стала їй докоряти, що це не її робота. В це вмішався вуйко і наговорив їй такого отченашу, що аж розплакалася. Він говорив, що тепер ніколи пеститися, і треба працювати, коли хочеться їсти, а коли вийшла за шляхтича, то повинна до всього привикати. Чому її ніякий пан не хотів брати, і булаб дівкою посивіла, колиб був шляхтич не трафився. Впрочім хай попросить тата, щоб їй справив чоботи з холявами, як инші шляхтянки хазяйки носять, то її ноги не промакалиби. Дальше він дуже розсипався що жадних фохів не стерпить...
Зося оповідаючи це стала знова плакати:
— От що мене стрінуло за кілька місяців мого панування, місто своєї хазяйки мене зробили ключницею у пані Тучкової...
Андрій заспокоював її як міг, та потішав, що з весною їх біда певно скінчиться, бо він сього не стерпить.
Другої днини він пішов до роботи, а Зосі не казав вставати з постелі. Пішов у кухню, натер терком бурака, процідив бураковий сік, домішав оцту і подав жінці полоскати горло, та підвязав їй шию хустиною. Вуйні сказав, що Зося нездужає і нині вставати не буде.
Тучко довідавшись за це, крутив носом і пішов до алькира подивитися до Зосі.
Що тебе болить?
Горло мене болить.
Овва! На біль горла не треба в постелі лежати.
Я їй каза^ в постелі лежати,— каже Андрій, що якраз станув на порозі алькира.
Тиби краще зробив і не розпещував та не розніжував жінки. Не велике діло, щоб два рази на день пішла з ключами до шпіхліра, і так більше нічого не робить...
Моя жінка на ключницю не наймалася.
У мене в хаті неробів не сміє бути,— гримнув грізно Тучко — впрочім не ти тут маєш приказувати, чи заказувати, лише я... А ти також за багато часу втрачаєш коло спідниці і час взятибся до роботи...
Я також на гуменного не годився.
Мовчи! — крикнув Тучко — бо я тебе потрафлю ще приборкати, ти мене знаєш...
Зося почувши таке стала плакати, Андрій закусив губи, але не сказав нічого. Він підійшов до Зосі і став її вспокоювати.
Щось ти панно дуже плаксива,— крикнув Тучко,— а я цего не люблю. Шкода, що ти вже така стара, час би вже розум мати.
Вуйку! Чи той алькир до нас належить?
А хибаж я тобі цього не говорив?
Саме для того я питаю. А коли то наш кут, то прошу нам дати спокій.
Що ти собі гадаєш, смаркачу? — крикнув вуйко, аж стіни задріжали і всім залящало в ухах.— Це моя хата, і я тут пан, і не дам себе такому жовто-дзьобови за чуба брати.
Андрій аж дріжав такий був лютий, але здержався. У його в голові виринула думка, яка мусить зробити цій біді кінець.
Тучко бувби ще кричав, якби вуйна не була його вивела з алькира і не уговорила. Андрій шепнув жінці: терпи до завтра,— і вийшов до стодоли...
На другий день Андрій ранісенько убрав жінку в кожух, позавивав хустками, посадив на візок і повіз до Вербинців до тата,