— Або зробіть щось, тату, щоб ми позбулися ри-мара і перейшли до себе жити, а ні то ми з відсіля не рушимося. Так довше видержати не можна. Не то що працюємо я за гуменного, а Зося за ключницю, та ще в^с^а, не знаю, який чорт стався вуйкови, і такого вереску та крику наробив, що Господи! Ми так у тім алькири живемо як в ямі, та ще треба примхи та крики зносити. Властиво ми гірше комірників, бо спокійного кутка не маємо. Я сам від такого к^ику відвик, а Зося не мала ще часу привикнути.
Зося знова розплакалась, а Андрій розповів всьо подрібно, як воно сталося. Відтак порадились, що Зося остане тут, а Тачинський з Андрієм поїдуть до Заріча і поговорять з Тучком на розум...
Тучко приняв Тачинського дуже гарно. Він радів, що пан кум його не забуває, питав про здоровля Зосі. Він дуже бідкав, що вона небога нездужає. Тучко, начеб ніколи, нічого не сталося, був супроти гостя дуже солоденький і почастував вином, та ще обідати задержував. Він так вмів Тачинського заговорити, що цей не знав, як зачинати це, з чим сюди приїхав. Тачинський лише плечима здвигав і дививсь на Андрія питаючо... Тучко поводився і говорив так, що здавалося неможливим, щоб цей чоловік коли небудь міг забутися, і бути нечемним супроти його дитини.
Посидівши так трохи після обіду від'їхав, а Андрій супроводжав його.
— Я того всього не розумію,— каже.
— Я теж не розумію. Яж вчера не був пяний, щоби мені привиділось або прочулося. Дідько його знає, що він є, і чого хоче? Але робіть, тату, конче так, щоб римар вступився, хай коштує, що хоче.
Це все, що Тучко був такий солоденький, зробила Тучкова. Вона знала, що Тучкови залежить на цім, щоб Андрій з жінкою при них жив, бо з цього велика користь. Тепер вони самі можуть нічого не робити, а лише вилежуватися, спати, та їсти, бо обоє мають щирих заступників, котрим не треба на пальці дивитися. Отож коли Тучко буде так гостро з ними поводитися, то вони, хочби римар і далі сидів в хаті, втечуть до Вербинців, і грунт Андрія певно відберуть, стануть дзявкати за рахунками і т. і.
Тучко признав слушність жінці, признався, що справі "пересадив сакрамента". Але він хотів їм лише показати свою тверду руку, а більше він цього не зробить і буде міркуватися.
Тачйнський вертаючи від Тучка поступив до рима-ра, та зачав від разу говорити про діло.
Пане Людвіку, я не маю часу на довге говорення скажіть мені, скільки хочете за це, щоб ви мойому зятеви вступилися з хати.
Не вступлюся, бо я виграв процес...
Я це знаю, і тому питаюся, скільки хочете за це, щоб уступилися по доброму.
Я не маю де подітися, у мене дрібні діти...
Це вже моя буде річ. Я вам хату вистараюся, і своєю фірою вас перевезу. Як не буде хати в Зарічу, то десь мусить знайтися у Вербинцях. Я вами заопікуюся і робота знайдеться для вас ця сама, що й тут. Це майже одно село. За цю чемність, бо то не є мус — що для мене зробите, я вам окремо заплачу і буду вам це памятати.
Та я не знаю... Як пан самі вважають. Яж бідний чоловік ледви жию з праці моїх рук і не хочу з панами задиратися.
Дам вам двайцять срібних і два кірці твердого збіжа...
Бідному Людвикови, аж очі засвітилися з радости.
Добре згода, тільки, щоб та хата була яка суха, бо у мене малі діти. Не даю їм подостатком хліба, то хайби їм було бодай сухо, та соняшно...— Він зітхнув...
Зайдіть до мене в неділю до Вербинців там поговоримо, ще, тай я вам дам трохи роботи римарської...
Але у Вербинцях не так легко було знайти хату, як здавалося з разу, хоч Тачйнський шукав і сам і через людей по всіх закутках села.
В неділю зайшов Людвік до Тачинського, де його почастували і дали роботу. Тачйнський каже до нього:
— Скажіть мені Людвіку, що воно є, що ви такий чемний та тихий чоловік так гостро поставились до Тучка, що вас аж до суду подавав?
Людвік посіпав себе поза вухо і усміхнувся:
Багатоби говорити, а мало слухати. Пан Тучко так мене до цього намовив. Прислав до мене секретно свого наймита Равра і каже таке: ти Людвіку не уступайся з хати, щоб Тучко за це і сварив і лаяв і до суду подавав, а коли добре справишся, то дістанеш за це корець пшениці. Я зразу не хотів вірити цьому, та Равро аж забожився, що це правда. Я відтак поставився до Тучка з писком, хоч шкіра на мені терпла, коли погадав собі: ануж Равро мене здурив, а Тучко мене по-зауш вдарить, бо він це вміє. Але не дав, і я переконався, що це правда. А потім я ще більше переконався, що це правда, як я з паном Тучком процес виграв. Мені аж сміятися хотіло. Я такий худопахолок, що як жию, в суді не був, виграв процес з таким процесовичом. Я це зробив для своєї користи, признаю, але корець пшениці для мене бідного пішки не ходить...
А дав вам той корець?
Хороби тяжкої. Тучко скоршеби взяв, як дав...
Я не такий чоловік і що сказав, це додержу. Від себе дам вам пару: корець жита і корець пшениці, і моєю фірою вас перевезу, лише пошукайте собі самі хату де хочете, бо сам її знайти не можу.
Людвікови подобалася думка Тачинського, щоб перенестися до Вербинців, під опіку Тачинського. Це славний чоловік, не такий як Тучко, що лише губою багато обіцяє, а на грайцар не дасть йому заробити...
Людвік поклонився Тачинському, тай каже:
— Я чув, що вербинецький пан шукає двірського римара. Можеби пан сказали за мною тепле слово, щоб я там дістався? Я панови бувби за це дуже вдячний. Там є і хата двірська і паливо, і ординарія і кавальчик огорода. Миби всі молились за ваше здо-ровля.
Тачинський зрадів цею новиною. Обіцяв попросити о це дідича, може справді йому це вдасться зробити.
Тої неділі випадала Служба Божа у вербинецькій церкві і Андрій приїхав до тестя візком, бо загадав забрати Зосю до Заріча.
Андрій оповідає, що від цього часу, як Тачинський був в Зарічу, в Тучків начеб воду освятив. Тучко став дуже солоденький та все про Зосю розпитував, а як йому затужилося за її співом, що Господи! Здається, що це, що сталося, а чого собі Андрій не може витолкувати, вже більше не повториться. Але він не покидає думки перенестися на своє. Та у сьому ще одна велика перешкода. У них нема ні ложки ні миски своєї, нічого а про господарський інвентар, то й не говорити.