— Це... моє рідне село... (і різонув трісочкою глибоку борозну по піску, натискаючи ніби усім серцем). — Тут... вимер увесь мій рід... Іди собі!
Останнє прошепотів ледве чутно й кинув трісочку.
Господи! Отак вдарити!!. Отак вдарити!..
Вкрай розгублена, Ата схопилася. Озирнулася. Побачила групку колгоспної молоді осторонь і стала з ними хапливо прощатися. Вона їх запрошувала на виставу, на прем'єру "МАРУСІ БОГУСЛАВКИ", обіцяла всім добути квитки... Вона це може зробити, хай лиш приходять... І, попрощавшись, швиденько пішла. Пішла, похнюплена, бур'янами. Молодь колгоспна теж рушила в інший бік.
Павло лишився сам. Він ще довго сидів сам. Курив схвильовано. Потім звівся, кинув цигарку й пішов слідом за Атою.
Ішов, тиняючись, ніби раптом сп'янілий чи від утоми. Доганяв дівчину, що пливла ген морем бур'янів над руїною, і ніяк не міг догнати.
XIV
"Галло!.."
Вибухи амоналу розсаджують голову, чварахкаючи зсередини надсадно, навально... Це завжди так від утоми, коли напруга нервових центрів у творчому палахкотінні доходить межі, начертаної йому злою долею, — тієї межі, на якій автоматично зчиняється цей дзвін і грохіт — жаскі рефлексії в провалах надщербленої психіки, оглушливі амоналові детонації, відголоски тих часів, коли він працював в бамлагівській команді підривників-динамітників на ріці Буреї, свердлячи пороги й скелі й висаджуючи їх в небо...
Петро сидить сам в кабінеті директора, занурившись втомлено в глибоке м'яке крісло й обхопивши руками голову та Заплющивши очі.
Хвилини йдуть нечутні, скрадливо-ніжні, роботящі, — вони ділять дійсність і рефлексії на частки і забирають з собою; по одній... Хвилини йдуть... І грохіт помалу вщухає.
Вщухає грохіт. І приходить натомість тихий смуток, приходить жаль, терпкий і щемлячий, — думки звільняються з громохкого полону й вертаються до дійсності...
Він сьогодні сам на цілий театр, — молодь поїхала десь в "культпохід" до якогось там колгоспу, всі інші мають вихідний, "комісар" захворів, а Ткач виїхав терміново в столицю до Наркомосу, викликаний негайно. Мабуть, його викликано в справі... Ні, не мабуть, а напевно в справі його — Петрової праці тут, бо повіз макети... Десь там хтось дуже затурбований його присутністю в театрі та виконанням важливого, дуже важливого завдання. А може, хтось пише скарги, якась добра душа. Вже запитували раз офіційно ... Та хіба раз!.. Петро розплющує очі з німим здивуванням і запитом: "Хіба раз!?"
Це дуже огірчувало, бо ж, викинений з життя й всіма визнаний за маніяка, він дійсно з маніакальним інтересом поринув у цю працю, не мавши інших точок прикладення сил, — віддався їй усією душею, вкладаючи її (душу ту) всю, таку, як вона є. Це ж єдине пристановище для неї.
Знав, що ця його праця породила вже багато поголосок всюди. Може, саме тому й директора викликано?..
Досадно буде, як його одного дня викинуть. А втім... — Петро тяжко, втомлено зітхає й фаталістично махає рукою.
Вічний його, глибоко затамований жаль і терпка гіркота підіймаються до горла. Скільки, скільки ж ще йому лишилося на цій землі того невиносимого терпіння! Ще одна крапля... і, здається, буде всьому кінець, він зірветься в безодню одчаю й справді натворить безумств.
Одначе відчай, хоч як проривається, все ж видертися не може. Не може виломитися через загороджувальну заслону чийогось у ньому суворого, залізного контролю...
Так сидів, нахмарений і печальний, і дивився на яскраві бліки на телефонному апараті. Увесь у фарбах, залишивши свою працю десь там, нагорі, щоб відпочити й подумати в тиші й прохолоді, і в культурній вишуканості цього директорського кабінету, у цьому ось м'якому фотелі, оббитому чорною шкірою, з фамільним гербом барона Букрабо.
Помалу думки перемандрували на інше — на Ату, зродивши ще більший біль і гіркоту... Що він їй! І навіщо він їй, отакий!..
Потім думки перемандрували на Сазонова. Звівши тепер щелепи й зціпивши зуби, думав про Сазонова. Думав, бо знав, що цей пильнує за Атою, за кришталевою дівчиною, очима того брудного свого "комісара", а так само пильнує й за ним через усі свої "очі" й "вуха", яких має тут багато. Голова починає гудіти знову, але вже інакше, — його починає розбирати безсилий гнів, як у того гордого, але скованого й поруганого бранця, наростаючи до безтямного пориву утнути щось таке, після чого довго би бренів резонанс і розходились кола по цьому нестерпному рудому болоті цієї нестерпної дійсності... Кинути піти гранату?! Дві!.. Багато!!. Спалити цей театр в безумному пориві, як той безумний Герострат, лише без наміру прославитися, а з божевільного відчаю?!. Стрибнути з найвищого балкона вниз і розбитися на площі перед очима всіх людей?!.
Але він нічого такого не втинає. Вгамовує серце і нічого не втинає. Лише мляво знімає телефонну рурку, прикладає до вуха й задумано дмухає в неї. Чіпляє її знову на вилку й думає про Сазонова далі. Раптом — пригадує одну особу, такого Курпаса, начальника ДТО НКВД залізничного вузла Харків — Основа... Курпас!
Великий інквізитор і мучитель неповинних людей! І, либонь, близький друг Сазонова. Вони всі друзі, чорт їх забрав!.. Садист, той полетів зі своїх чекістських високостей після т.зв. "розгрому" т.зв. "єжовщини" й потрапив до тюрми, де Петро й мав щастя того "великого чоловіка" бачити. Звичайно, це був усього лиш типовий чекіст, нічим не гірший за інших, його тільки принесено в жертву, міняючи "курс" політики, але який же він був і знаменитий по тюрмах, і на Сабуровій дачі, серед модної клієнтури епохи! І от — за "викривлення лінії партії", за жорстоке мордування людей, за садистичні "зловживання по службі" цей козел відпущення дістав вищу міру соціального захисту з заміною на 25 років каторги. "Мурин зробив своє діло — мурин може йти геть!.." Сидячи разом зі своїми недавніми жертвами, доводжуваними колись ним тортурами до божевілля, Курпас тремтів тепер як найпідліший боягуз, бо кожної хвилини чекав, що колишні його клієнти втоплять тепер його в параші. Може, його для того сюди й вкинено!.. Але його не втопили. Лише коли Курпаса вже мали відправляти на етап, то його жертви так його збили в сумерках камери, що він захлинався власною кров'ю, — збили до півсмерти, й він потрапив сперш не на етап, а в тюремний шпиталь, а вже потім на етап...