Петро думає про все це, посміхається понуро: чи знає Сазонов про долю свого дружка? Якщо знає, — це для нього буде вічним "мементо"... А ще посміхається презирливо, згадавши, як той Курпас пишався своїм прізвищем і перестерігав усіх, щоби його прізвища не плутали з "тим Курбасом, з тим дрібнобуржуйським актором і виродком", якого він "знищив власноручно"...
Посміхаючись, Петро знов знімає рурку телефону й Дме в неї, крутить ручку й чекає. Потім каже на голос якоїсь милої дівчини в рурку:
— Дайте Облвідділ НКВД...
Він не знає номера, але хіба для такої установи ще треба номера? По хвилі його зв'язано з НКВД. "Дайте кабінет тов. Сазонова..." — Сказавши це, Петро хотів повісити геть рурку, бо не сподівався, що так скоро й так легко це вдасться, бо був певен, що дзвоніння до цієї страшної установи зв'язане з цілим рядом різних умовлених заходів, перепон, низкою дистанцій, і був певен, що нічого не вийде, а воно вийшло моментально. Хотів повісити геть рурку, рука чомусь здригнула, і перебіг по серцю холодок... але саме тому й не повісив, стиснув рурку міцно й рішуче подув у неї, видуваючи туди все своє презирство... В рурці зашерехтіло, клацнуло ("зняв, значить", — мелькнуло в Петровій голові), і почувся важний, набундючений голос:
— Са-а-зонов... — так важно, в розтяжну, ніби це мало означати щонайменше — Ко-ро-ль!
"Са-а-зонов!" Петро мовчить.
— Галло! — гнівається вже голос грізно. — С-са-а-зо-о-нов!!
Тоді Петро посміхається й, змінивши голос на такий же важний, але прихильний, повільно каже в рурку по-російськи, намагаючись якнайточніше удавати москвичський акцент:
— Прівєт... от Євґенія... Івановіча... К у р п а с а !
В рурці захлинулось повітрям, заїкнулось, явно втратило панування над собою від несподіванки, розгубилось, задихало в рурку схвильовано, а тоді заспішило вже іншим, єлейним і тремтячим голосом:
— Хто говорить?!. Галло, будь ласка, хто говорить?!. Петро мовчить. Насуплений, зімкнувши щелепи.
— Хто говорить?! — кричить вже нервовий і розгублений голос з рурки.
Петро роздимає ніздрі, примружує очі. Нотки переляку в Сазоновім голосі, такого точнісінько підлого, як і в того Курпаса тоді, зривають в душі несамовиту втіху... Петро опускає кутики уст в гримасі безмежного презирства. Одводить від себе рурку, тримаючи її в витягнутій руці, як гадюку, і одвертаючись від неї інстинктивно, ніби боячись, що його крізь неї вглядять і впізнають. Потім помалу чіпляє рурку на вилку апарата.
"Власне, треба би казати не Курпас, — думає він понуро, а Куропас, щоби була більша різниця між цим підлим прізвищем і КУРБАСОМ. Та так його, мабуть, і хрещено колись — Куропас. Прізвища-бо даються народом влучно й відповідно до об'єкта".
Що він зіпсував Сазонову настрій на багато днів, у цьому він ні крихти не сумнівається. Зіпсував і посіяв люту тривогу в серце цього барбоса. Чей же він знає долю свого дружка й такий пригад, та ще кимсь невідомим і важним, судячи з московського акценту й апломбу, не з приємних. Хто може ручитися, хто це іменно був? І з якою метою так його поздоровив у цей непевний, тривожний час?
Ага, барбосе!
Так одвів Петро свою збаламучену й печальну душу.
Після обіду, працюючи в своїй майстерні, нагорі, Петро побачив у вікно Сазонова, що стояв на площі перед театром і розмовляв з комісаром полка Шубіним... Поруч з Сазоновим стояв той щелепатий його лотиш і ще якийсь в уніформі.
"Цікаво, — думай Петро, дивлячись крізь сітчасту штору вниз, — чи це вони випадково тут зупинилися, а чи спеціально той варвар з своїм цербером сюди прителіпався?
Цікаво, здогадався він чи не здогадався?
Невже здогадався?
Гм... Звідки дзвонено — це він узнав на центральній. Але... це ще нічого ж не говорить же!"
Проте Сазонов не виявляв жодної цікавості до театру. Був він насуплений, чимсь глибоко заклопотаний, в кепському настрої, що видно з кашкета, нацупленого блискучим козирком на самий ніс — ознака поганого настрою кожного, хто носить кашкет з козирком. "Ні, мабуть, не здогадався". Сазонов стояв, широко розкарячивши клишоногі свої кінцівки, й з явною нудьгою водив очима по транспаранту, простягненому над площею, жував слова мляво й спльовував їх до Шубіна... А щелепатий лотиш таки водив очима по вікнах театру — внизу, посередині, потім вгорі, ніби лічив їх... Але це знічев'я, бо що має робити цей бичок, коли начальство розмовляє з кимсь?..
Підійшла "емочка". Сазонов сів у неї з лотишем і мляво помахав рукою Шубіну. Поїхали собі. Шубін пішов направо, суб'єкт в уніформі пішов наліво посвистуючи, що видно й з пальців руки, які щось викивували в такт.
Петро постояв замислено. Потім потер міцно чоло й зітхнув, беручись до роботи.
Сьогодні у нього буде знову клопітна проблема — де йому ночувати. В якому такому невідомому й незнаному нікому новому місці прихилити йому свою голову?
Воно то, як треба взяти, то візьмуть і з-під землі. Але все ж — не треба валятися на дорозі, як чурбак.
Це вже від вовчого інстинкту.
XV
Де бамкає старенький дзвін...
В пошуках цікавої розваги одного вихідного дня "дівчата нашої країни" оглядали місто — древнє козацьке місто Наше.
Ата, Оксана Чоботар, Ольга Шведова, Люся Жабка, Христя Карабан, Ліда Ісаєва, Матильда Боброва, Марія Безбородько, Віра Перебийніс і Галина Бондаренко — отак цілою дівочою бригадою вирушили зранку в похід, змовившись потинятися позагеттю й подивитися в своєму місті невідомі для них речі. От, скажемо, десь бамкає тонюнько і несміливо дзвін, когось кличучи, немовби потопельник, а чи по комусь плачучи. Де він? Який він? Чий він? І чого ж він бамкає? В місті ж позакривано давно всі церкви, а він десь бамкає! Це цікаво!.. Або, скажемо, тут є козацькі древні вали — а що, як на них подивитися спокійним оком? Спеціально подивитися! Або є десь там напіввикорчуваний із землі й поколотий та так і залишений цементовий пам'ятник, ще й з іржавим ланцюгом на уламках, немов з кайданами... Або... Таких "або" багато. Але навіть без жодних "або", просто так глянути збоку спокійним і незапорошеним буденними турботами оком на місто, придивитися до нього, заглянувши за вивіски, через тини й паркани, — хіба не цікаво? Дуже цікаво! Тому вони й рушили в походеньки...