А далі в "Апології божевільного" П. Чаадаев продовжує так: "Любовь к отечеству рождает героев, любовь к истине создает мудрецов, благодетелей человечества. Любовь к родине разделяет народы, питает национальную ненависть и подчас одевает землю в траур, любовь к истине распространяет свет знания, создает духовные наслаждения; приближает людей к Божеству. Не через родину, а через истину ведет путь на небо. Правда, мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина и что ложь".
Філософські судження П. Чаадаева — це не прибиті архівною пилюкою віджилі думки, а повсякчас живі рани, які кровоточать. Як уже вище наводилося, О. Герцен був не в усьому згодний, але визнавав: "жалоба его была законна". Що ж, час ще більше підтвердив "законність" скарги, яка й не скарга, а тверезий діагноз — і водночас пророцтво на майбутнє. Хай хтось (можливо, академік Д. Лихачов) і не екстраполює це пророцтво ще й на подальше майбутнє (якому ж патріотові захочеться вити совою, уявляючи й завтрашній день історії наперед знайомим цвинтарем), але таке бачення П. Чаадаева існує — і ніяк не можна відкидати саме сьогодні, коли просто необхідно багато що зрозуміти саме на уроках історії і на уроках менталітету, хоча й із споконвічною впертістю і не хочеться: "мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина, и что ложь".
У чому ж коріння цієї нехоті, цього небажання знати істину й брехню? Авжеж, багато в чому, але ж — і в патріотизмі, якому завжди потрібна чорна енергія брехні. Ох, ця вже любов, коли, як мовиться, любов — зла, полюбиш і козла, а тут же не якийсь козел, а таки матушка Росія, яка й повинна пробуджувати любов — хай і сліпу, але любов, зовсім не таку любов, як у П. Чаадаева... Принагідно хочеться запитати: як же тоді бути з такою самою природною любов'ю, ні, не росіянам, бо саме про них і мовиться тут, у Чаадаева, а "народам Росії", про які тут у П. Чаадаева не йдеться? Бо ж і "народам Росії" хочеться любити й бути взаємолюбленими, то кого ж любити — Росію? То ким бути любленими — Росією? А чи любити колонізовані й пограбовані Росією їхні не такі вже й "малі батьківщини", бо в усіх народів — таки великі батьківщини, це ж бо тільки "велика" Росія чомусь затято заповзялася зменшувати їхні розміри та значення в серцях і розумах їхніх-таки, а не чиїхось інших синів? Ага, то як тут бути з любов'ю — чи вже до чужої Росії, чи то до своєї батьківщини? І як тоді, коли дотримуватися бичувальної логіки П. Чаадаева, мислителя й пророка, оцінювати їхню любов до свого народу, до своєї землі, до своєї історії — на неминучих позовах із істиною? їхня любов — це істина, чи їхня любов виключає істину? А якщо їхня любов виключає істину, то, значить, відмовити в любові? Але якщо їм, порабленим, в ім'я любові до істини відмовити в любові до своєї батьківщини, то ніяка батьківщина не відродиться — й ніяка істина не восторжествує. То де ж подінуться невичерпні запаси любові — чи знову не переадресуються Росії — цьому фантасмагоричному монстру і молоху — яка весь час потребує чужої любові й чужих життів, а без них вона ж не здатна існувати ніяк — ні духовно, ні як "географічний факт"? Зачароване коло абсурдної логіки та не менш абсурдних силогізмів, має ж із них бути вихід чи немає такого виходу, і вкотре потверджується думка академіка Д. Лихачова — "нельзя уйти от самих себя..." Може, вам і не можна, на превеликий наш спільний жаль, але чому нам, чому всім численним "народам Росії" не піти від вас — і не прийти до себе, на самостійні орбіти свого менталітету і своєї історії?
У 1858 році О. Герцен вигукував: "Да ведь исторический путь и не есть прогулка по Невскому!"
Так, не був прогулянкою по Невському проспекту для російського народу, тим паче — для "народів Росії".
А хто сказав, що хтось сьогодні хоче прогулюватися по Невському проспекту — як по історичній дорозі? Сказали генерали Макашов і Варенніков та іже з ними? Хай Господь боронить мимовільно й чути щось подібне...
1994
МЕНТАЛЬНІСТЬ ОРДИ, АБО Ж ТВОРЕННЯ
"ЄВРАЗІЙСЬКОГО ПРОСТОРУ"
І. Знову посилено реанімується поняття так званого "євразійського простору" — наче якоїсь метафізичної підвалини і російського етносу, і російської державності; в цю метафізичну підвалину намагаються вірити, і, мабуть, вірять, її видають за культ, до ритуального поклоніння цьому культу силоміць залучають інших, кому годилося б шанувати свої власні метафізичні підвалини, котрі видаються й за справжні, й за насущніші.
"Євразійський простір" у потрактуванні його апологетів — це, на мою думку, філософія орди і "географічний факт" (П. Чаадаев) таки орди, яка нині перебуває й завтра хоче перебувати ордою.
До рук мені потрапила книжка "Письма о Восточной Сибири" без початку, отже, автора не знаю. В книжці розповідається про поїздку в Сибір у 1823 — 24 роках, це щоденниково-документальний матеріал, враження очевидця. Є тут екскурси не в таке давнє минуле краю... Ось у 1624 році якогось п'ятдесятника Савіна бачимо посланим на річку Тунгуску походом на місцеві племена, вільнолюбні, "бідні, але люті", що безперестанно чинять опір, при невдачах тікають у тайгу, страшну для чужих. Тоді ж од бурятів зазнав поразки отаман Алексеев, і це тільки роздратувало єнісейських воєвод, було послано каральний козачий загін під орудою Перфир'єва, котрий обклав "тамтешніх дикунів" ясаком. Далі подався на Ілім, завоював нові племена тунгусів і, награбувавши данини, "покритий славою", повернувся в Єнісейськ. Тут сподвижники Перфир'єва розповідають про люті дикі племена, та цими розповідями не залякали, навпаки, лише розпалили мисливський азарт, і сотник Бекетов з козаками рушає в похід за ангарські пороги. З походу повернувся з великою даниною, і Єнісейськ тріумфує, славлячи переможців, і ці переможці після короткого відпочинку знову рвуться на подвиги — вони ж бо чули, що у володіннях бурятів є срібні руди! Ось це "освоєння Сибіру", "відкриття" нових земель, ось це творення "євразійського простору": "алчба обрести серебро привела московитян на берега им неизвестного моря; дух корыстолюбия, преследуя их как собственная тень, сопутствовал искателям переплыть бурные воды Байкала и напоследок, после невероятных усилий, доставил им неисчерпаемый источник драгоценных металлов в горах Нерчинска. Между тем енисейский воевода Яков Хрипунов, деятельно заботившийся открыть серебряные руды в областях тунгусов и бурят, отправился для сих изысканий, но нашел не камни и руды драгоценные, а бедность и остервенение дикарей. Должно было сражаться. На реке Оке 1629 года весною произошла битва... Московитяне видели, до какой степени буряты и другие кочевые племена дорожат своей независимостью... Сии походы, несмотря на всю их дикость... Пришельцы, руководимые духом завоевания и корысти... торжествуя над варварами, только поражали, но не побеждали их... склонили чело покорности, и с нею получили права подданных Царя Российского... хочу сказать о победах русских и совершенном порабощении племен, кочующих в обширных областях от Байкала до рубежа государства Китайского".