Страх як цікаво читається і вписується забутий літератор М. Шелгунов у контекст нашого дня. Хіба ж не солодкозвучна сирена російського шовінізму, який і не вважає себе шовінізмом, бо йому не дано таке самоусвідомлення? О, ця пісня пісень "невмираючого інстинкту", виявляється, самозбереження, коли про такий самий "невмираючий інстинкт" самозбереження завойованих та окупованих не думається, й смішно уявити, щоб думалося, бо ж не дано. Національна гордість — де від неї подінешся, але ж спробуйте осягнути пафос цієї національної гордості у М. Шелгунова: в цій ширині, в цьому просторі, в цій можливості вибору собі місця (!) є, мабуть, що-небудь дуже привабливе, бо наша національна гордість ґрунтується в основному на тому, що ми дуже великі. Але, зрозуміло, тут не у величині справа, а в несвідомому (а, можливо, свідомому) сподіванні того майбутнього, яке створить нам наша просторовість, коли мине епоха "збирання земель".
Хочеться запитати в М. Шелгунова: сьогодні ця епоха "збирання земель" минула чи не минула? Чи для Росії епоха "збирання земель" — вічний стан, і хоч скільки збирай, годуючи свою національну гордість, а все мало й мало, бо національна гордість хоче ще й ще. Ось яка вона загадкова національна гордість!..
Для якої чомусь у природі не існує чужої національної гордості, котру неодмінно слід розтоптати...
Манять чужі простори, бо рідна земля — це мачуха. То що — міняють матір? Але й загарбана чужа земля неминуче для них стає мачухою. То що — не тільки своя земля винувата, а й чужа земля винувата?.. Історія — мачуха, отож треба творити нову справжню історію, історію-матір. Створили. То що — сьогоднішня історія вже нарешті знайдена матір? Коли дивишся на цю сьогоднішню історію, самими ж створену, то вона ще більше видається мачухою. То хто чи що нарешті винуваті?!
М. Шелгунов пише, що ця жадоба чужої землі — буквально в кожному, й ніяка чужа земля не чужа, просто великорос ще не рушив тяжким походом до неї, ще не дійшов, а рушив і дійшов — то й підтвердив, що таки його. Забутий нині літератор намагається усвідомити й свою причетність до творення міфу, причетність "вверху стоящих, как город на горе". Вони ж бо теж вірять у кисільні береги і манять уяву народу казочками про білу Аралію. Такою казочкою про "білу Арапію", де обіцяли народу влаштувати Ельдорадо, тривалий час був славетний Амур. "На Амур, на Амур! — пролунав клич. — На Амурі щастя". І поплуганився на Амур сільський люд, попер російський мужик. Але й Амур не догодив — ґрунт промерзлий, клімат суворий, різкі перепади температури, а кращі землі вже зайнято. Знову знайшли не землю— матір, а землю-мачуху, відтак й історію-мачуху. Як не щастить — то не щастить, ото вже талан!
Над цим своєрідним таланом М. Шелгунов замислюється. "И теперь Россия, если б она занялась, как следует, развитием своих умственных средств и производительных источников, могла бы быть и во сто раз умнее, и во сто раз богаче. Но пока, видно, не пришла еще пора для развития умственного, и настолько еще не пришла, что у нас есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России... Не в обиду русской цивилизации... Мы сами (великороссы) в качестве молодой культурной силы еще ленимся и живем пока тоже только будущим". Тут мало не після кожного слова хочеться ставити знак оклику: "вредность умствования для России", "живем пока тоже только будущим"! Отже, майбутньою історією-матір'ю, неодмінно твореною на землі-матері... та чомусь постійно нема як одного, так і другого.
Національна футурологія на марші! І, як завжди, ця футурологія озброєна до зубів, бо як же: на марші — й не до зубів, інакше й не підеш ніяким маршем...
Вірячи в розвиток Росії, О. Герцен зізнавався: "...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом рурского развития". Невмирущий сфінкс!.. Невже академік Д. Лихачов сподівається, що сфінкс перестане бути сфінксом? Власне, це запитання не до сфінкса, це запитання самого сфінкса, а На його запитання немає відповідей.
IX. "Есть в нашем русском православном огромном царстве небольшая благодатная землица, так небольшая, что может вместить в себе по крайней мере четыре немецких царства и Францию в придачу. А обитают в этой небольшой землице разноязычные народы и, между прочим, народ русский и самый православный. И этот-то народ русский не пашет и не сеет совершенно ничего, окроме дынь и арбузов, а хлеб ест белый, пшеничный, называемый по-ихнему калачи, и воспевает свою славную реку, называя ее кормилицей своей, золотым дном с берегами серебряными.
Грустно видеть грязь и нищету на земле скудной, бесплодной, где человек борется с неблагодатной почвой и падает, наконец, изнеможенный, под тяжестью труда и нищеты. Грустно! невыразимо грустно!
Каково ж видеть ту же самую безобразную нищету в стране, текущей млеком и медом, как, например, в этой землице благодатной? Отвратительно! А еще отвратительнее встретить между этой ленивой нищеты обилие и при обилии отвратительную грязь и невежество!"
Вгадали автора розлогої цитата? Тарас Шевченко. Повість "Варнак". Кобзар не власною волею побував у краю, про який пише. Ось таку "білу Арапію" він побачив.
Річ у тім, що будь-яку "білу Арапію" з фатальною неминучістю будь-коли перетворювано ось на таку російську "білу Арапію", на таку — й не інакшу, й містична історія — це неодмінно російська "біла Арапія" — така й не інакша.
Д. Лихачов: "Нельзя уйти от самих себя..." А хочеться, по-справжньому хочеться. Правду сказав поет: "Умом Россию не понять, аршином общим не измерить". А жаль. "В Россию можно только верить". Вірити? Але ж вона всім довела, й самій собі довела, що вірити в неї не можна. На превеликий жаль.
1994
ОРГІЯ, АБО Ж ЕФЕКТ МУХОМОРА
І. Хмільні напої на Русі — з сивої давнини, з ритуалів і традицій, з державної і побутової атрибутики. П'яним ритуалам, цим хмільним традиціям, цій нетверезій атрибутиці вірно служили, били та били поклони скляному божкові, — й ревне поклоніння невситимому й завжди спраглому божкові, що спільно зі своїми вірниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розуміня "безодні" (Ф. Достоєвський) народної душі.