Одкровення Іполита Кириловича близькі до істини, вони близькі до одкровень самого Ф. Достоєвського — і в тому, що стосується "безодні". Волею невситимої долі ми маємо давню й невдячну можливість судити про цю російську "безодню" не збоку, послуговуючись умовиводами сторонніх спостерігачів, а таки з "безодні", яку нам даровано з ласки старшого брата — русифікатора, хоч ми туди начебто не просилися, а тепер не просимося тим паче. І як то ведеться в цій самій "безодні", ми добре знаємо, і, звичайно ж, не хотіли б знати, нам і своїх проваль у своєму менталітеті вистачає, самі собі ради не дамо, а тут іще оці чужі постійно діючі вакууми у стосунках між етносами, а тут іще торрічелеві пустоти в міждержавних зв'язках, а тут іще чужі космічні чорні діри, що зі смертельною невідворотністю затягують споконвічно витворений лад нашої душі!.. Як то впливає на нас, як то позначається на нас московсько-російська "бездна высших идеалов" — судити вкрай важко, бо їх, здавалося б, нами не помічалося, й, очевидно, ця "бездна высших идеалов" нам як не загрожувала, так і не загрожує, отож нам, ясна річ, так і не вдасться звідати вкрай запаморочливих і таких необхідних для самоствердження російського менталітету польотів поміж "безднами", а нам, з усього видно, судилося звідати лиш одну московсько-російську "бездну самого низшего и зловонного падения", але ж такі обставини прирікають і нас — помимо нашої волі та бажань — на співіснування з речами страхітливими, на прищеплення нам дії чужого наркотичного зілля, на необхідність існування в убивчих міазмах: "ощущение низости падения так же необходимо... нужна эта неестественная смесь постоянно и беспрерывно".
Гаразд хай так, вам це потрібно — це ваша проблема. Але навіщо всі ці "бездны" здалися нам чи будь-яким іншим народам теперішнього так званого СНД? Хай Господь порятує нас, хай Господь порятує всіх, хай Господь порятує і вас, хоч і інтелігент-патріот з усією академічною гіркою (?) обізнаністю й заявив, що "нельзя уйти от самих себя...". Не можна — й водночас, здається, не треба, що ж діяти, як порятуватись?
Іполит Кирилович знав, що казав: "Платить мы ужасно не любим, и это во всем". І хоч би яке усвідомлення необхідності розплатитися за векселями в різні історичні моменти навідувало бодай окремі голови в родині "старшого" брата, але ж — не розплачувався ніхто й розплачуватися не хоче. Бо не в природі. Бо якби розплачувалися, то вже була б інша природа, перед якою проблема розплачуватися ніколи б не поставала в такій нерозв'язній формі, нерозв'язній — бо ж не в особливостях національного характеру.
"...и это во всем".
А хто ж заперечує?!
"Кутеж"... як то мовиться, в "Братьях Карамазовых".
ЦІ. В славнозвісну Волгу впадає річка Сура, у Сури є притока П'яна — це південніше Нижнього Новгорода. В Симеонівському літописі збереглася розповідь про побоїсько на річці П'яні. Власне, йдеться про 1377 рік, про сутичку російських оружних сил з ординцями. Віддамо належне хоробрості московитів, але в "Повісті про побоїсько на річці П'яні" мовиться не так про їхню хоробрість, як про інше. Царевич на ім'я Араїшіа перейшов із Синьої Орди за Волгу, замисливши похід на Нижній Новгород. Великий князь володимирський і московський Дмитро Іванович (від же після Куликовської битви Дмитро Донськой) послав проти ворогів рать володимирську, переяславську, юр'євську, муромську, ярославську. "И собралось великое войско, и пошли они за реку за Пьяну. И пришла к ним весть о том, что царевич Арапша на Волчьей Воде. Они же повели себя беспечно, не помышляя об опасности: одни — доспехи свои на телеги сложили, а другие — держали их во вьюках, у иных сулицы оставались не насаженными на древко, а щиты и копья не приготовлены к бою были. А ездили все, расстегнув застежки и одежды с плеч спустив, разопрев от жары, ибо стояло знойное время. А если находили по зажитьям мед или пиво, то пили без меры, и напивались допьяна, и ездили пьяными. Поистине — за Пьяною пьяные! А старейшины, и князья, и бояре старшие, и вельможи, и воеводы, те все разъехались, чтобы поохотиться, утеху себе устроили, словно они дома у себя были".
Цю розкішну розлогу цитату з Симеонівського літопису наведено з тією лише метою, що літописна розповідь органічно лягає у контекст розмови про російський національний характер. Тут усі деталі, всі подробиці точні й правдиві, тут мальовничі штрихи до народного портрета, тут діагнози-присуди, що цілковито виявляють так звану душу, котра, очевидно, ніяк не є загадковою душею, а лише здається загадковою в силу своєї алогічності й абсурдності (бо ж і "беспечная", як справедливо зазначає патріот-академік Д. Лихачов). Але ж тут коронною деталлю, котра насправді є не такою вже й деталлю, навіть з епітетом — коронна, є оце відчайдушно-молодецьке, що не осягається глуздом і виходить за межі будь-якого глузду: "пили без меры"!
Звичайно ж, "поганые князья мордовские подвели тайно рать татарскую из Мамаевой Орды на князей наших". Зав'язався бій, у якому "великое войско" не змогло чинити опір, вдалося до втечі. У річці П'яні потонув князь Іван — син Дмитра Донського.
Татари перемогли, вчинили страхітливі розбої та погроми, взяли Нижній Новгород, тут "людей перебили, а город весь, и церкви, и монастыри сожгли, и сгорело тогда в городе тридцять две церкви", а волості спалювали, "и бесчисленное количество женщин, и детей, и девиц повели в полон".
Аж надмірно широка та безтурботна російська душа — чи не від цієї безтурботності й широти страждає вона дуже часто значно більше, ніж від підступності своїх явних, а то й вигаданих супротивників? Та й коли вже виходити на новий щабель відвертості, то загадкова російська душа ні від кого так не страждає, як сама від себе, що чи не всі її болі та страждання йдуть таки від себе самої; в ній таки криються, в ній зосереджені, її колотять, споконвічно прирікаючи на страждання, і як тут зарадити справі, як порятуватися, як вирватися з зачарованого кола — й чи можливо вирватися, чи доцільно так запитувати? Як то в геніального українця Гоголя, який зачудовано торопів, намагаючись збагнути незбагненне: "Русь, дай ответ!.. Не дает ответа..." Здавалося б, не душа, а якась посейбічна скарбниця потойбічної містики (а яка й чия душа не є містичною скарбницею?), здавалося б, у всіх своїх індивідуальних вираженнях вона ірреальна й ірраціональна (а яка й душа не ірреальна й не ірраціональна?).