Ф. Достоєвський прагнув нових формул ідеалу — і чи мислення окраїнами, протоками, Константинополем що вчора, що сьогодні є пошуками оцих нових формул? І чи це ж саме мислення щось додавало й додає до "всеединения людей на основаниях всеобщего уже равенства, при участии всех и каждого в пользовании мира сего"? Суперечливий Ф. Достоєвський, що й казати, амплітудою цих суперечностей вимірюється письменник, так, він і в суперечностях великий — як і велика ментальність, яку уособлює, але чи легше від того, скажімо... Константинополю, на який і зазіхає ця ментальність у супрязі з генієм Ф. Достоєвського?
VIII. Російське письменство славило війни — й загарбницькі війни також. Письменник О. Бестужев-Марлінський знайшов такі криваво-оргіястичні фарби у своєму слові про історію: "Она буянила и прежде, разбивая царства, ничтожила народы, бросала героев в прах, выводила в князи из грязи; но народы после тяжкого похмелья забывали вчерашние кровавые попойки, и скоро история оборачивалась сказкою... наша история, созданная нами, для нас живущая. Мы обвенчались с ней волей и неволею, и нет развода. История — половина наша, во всей тяжести этого слова".
Бачте, оберталася казкою! Моторошна казка, й у цій моторошній казці український народ, розуміється, грає певну роль казкового героя.
Візьмімо відомого белетриста І. Лажечникова (1792-1869). Його перу належить роман "Последний новик" — з часів Північної війни, яку вела петровська "Россия молодая" за вихід до Балтійського моря.
Виявляється, агресія — це всього лиш пошук "виходу" до Балтійського моря, а цей "вихід" украй потрібний для "России молодой", щоб здобутися на "історію-матір" та "землю-матір", отож, очевидно, за російськими істориками та філософами, і необхідний, і справедливий, і в даному разі, з їхньої точки зору, не йдеться про якісь міжнародні правові норми, про права людини. (А в який спосіб залементувало "русскоязычное население" кілька років тому в Балтії, коли прибалтійські народи рішуче заявили про свої таки історичні "права людини" на рідній землі!) Романіст І. Лажечников, пишучи про цю Північну війну, визначив своє кредо. "Чувство, господствующее в романе, есть любовь к отчизне. В краю чужом оно отсвечивается сильнее; между иностранцами, в толпе их, под сильным влиянием немецких обычаев, виднее русская народная физиономия. Даже главнейшие лица из иностранцев, выведенные в моем романе, сердцем или судьбою влекутся необоримо к России. Везде родное имя торжествует, нигде не унижено оно — без унижения, однако же, неприятелей наших того времени, которое описываю".
Цитати — й емоції. Чужі цитати — й мої емоції. Який потужний в історичного белетриста заряд національної гордості і національного самолюбування! Як прекрасно бачиться поміж іноземців, у натовпі їхньому, поміж німецьких звичаїв "русская народная физиономия"! Ось ти прийшов із війною на чужу територію, вогнепальною зброєю та ж і сокирою, звичайно (а якими ж іще методами, коли "есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России... не пришла еще пора для развития умственного". — М. Шелгунов), відчайдушно прорубуєш вікно в Європу, а в цей час "главнейшие лица из иностранцев... сердцем или судьбой влекутся необоримо к России", й це незважаючи на те, що їх же самих, іноземців, позбавляють як історичної батьківщини, так і історичної перспективи. Якісь заморочені іноземці? Чи такими замороченими їх захотілося побачити белетристові І. Лажечникову, який пишається, що, бачте, ну буквально ж скрізь рідне ім'я торжествує, ніде не принижено, та й — ось який він письменник-патріот, і тут він ще й сам собою не мимохіть пишається! — не принижено й "неприятелів наших того часу", хіба ж не апофеоз національної самосвідомості?! А чи, може, апофеоз лукавого словоблуддя?
У романі "Останній новик" змальовано баронесу Зегевольд, яка постає начебто і "псевдопатріоткою", і "псевдодипломат— кою". Чому? Тому що письменник бачить егоїстичну корисливість баронеси саме в її патріотизмові, якого, ясна річ, він не сприймає й не розуміє, бо ж його уява потребує іноземців, які "сердцем или судьбою влекутся необоримо к России". Хто не 3 нами — той проти нас, і за таких людоїдських переконань цілком природний патріотизм баронеси, яка бажає добра своїй землі й своєму народові, у І. Лажечникова обертається на псевдопатріотизм, а баронеса Зегевольд автоматично обертається на одного з "неприятелей наших того времени". З цього письменницького пасажу видно, як російські літератори, наче на конвеєрі, вміли фабрикувати для себе ворогів і, звичайно ж, не тільки самі літератори: починалося із зазіхань, із своєрідно потрактованих "інтересів Росії", з військового наступу, й тоді вже підпрягалися мислителі, філософи, віртуози пензля, звуку, слова, архітектурної пластики, славлячи, пересмикуючи, перебріхуючи, зводячи наклепи й т. д., але ж, безумовно, все це з високопатріотичною метою, в ім'я "единой и неделимой" — завжди, власне, й тоді, коли "єдиная и неделимая" ще тільки формувалася ось у такий спосіб.
В О. Михайлова є книга "Суворов" (у відомій серії "Жизнь замечательних людей"), 1757 рік, російська армія воює в Пруссії, восени бере Кенігсберг. Письменник пише, що "в перерывах между боями Суворов на короткое время отлучался в Кенигсберг, столицу новой российской провинции". Як бачите, щойно зайняли, а вже — російська провінція, причім, звичайно, глибока, бо ж далеко від Москви. (І як тут не згадати історика С. Соловйова, що "народонаселению" було заказано дороги на землі обігованого Заходу, де б його історія-мачуха стала історією— матір'ю, а земля-мачуха стала б землею-матір'ю!) Тут, у величезному Кенігсберзькому замку, палаці попередніх володарів прусських, Суворов відвідує "балы-машкерады", бо ж любить буйна російська душа погуляти й загуляти. На "балу-машкераде" один із героїв каже: "Вы должны быть благодарны судьбе за то, что веселитесь сейчас в славном русском городе Кенигсберге". Ось бачте, "славный русский город Кенигсберг", теперішній Калінінград: а Іммануїл Кант, виходить, таки справді знаменитий калінінградський учений... а Севастополь "город русской славы...", а Порт-Артур "город русских моряков".