Важко й уявити всю ту "рубку леса", починаючи з 1818 року, й тільки в Чечні. А по всьому Кавказу! Скільки було спалено мирних і немирних аулів, скільки знищено людських життів — і це, звичайно, "во славу русского оружия", "во имя величия России". І яке оте "величие" — бачимо й сьогодні, бо завжди воно було однаковісіньке.
Аж у 1859 році Чечню підкорено. Переслідуваний Шаміль тікає у свою нову резиденцію — Веден. Росіяни 17 березня приступили до бомбардування укріпленого району й 1-го квітня взяли штурмом. Шаміль, гнаний переслідувачами, тікає в долину Андійського Койсу, опиняється разом із 400 фанатичними своїми прихильниками в Гунібі. 25 серпня Гуніб уже в руках росіян, і сам Шаміль з рештками воїнів здався князю Барятинському.
Про деякі інші народи російськими історіографами складено байки, що вони "добровільно" ввійшли до складу Росії, але про "добру волю" Чечні такої байки не складено — та й ніколи не буде складено: Чечня боролася, бореться й боротиметься за свою волю й незалежність.
II. Черкеси завжди відзначалися непереборним потягом до волі й незалежності, вони витримували найсуворіші природні умови в горах у спекотне літо чи в лютий мороз, вони добре володіли зброєю, і, часто вбого зодягнені, вони були таки хвацько озброєні; полишаючи свою сім'ю-родину, пускалися в набіг, як на свято, бо їх кликав невпокорений дух наїзництва, і в найрізноманітніших бойових звитягах вони виражали як свій національний характер, так і утверджували розумові здібності. Зберігалися традиції родової помсти, ніхто не боявся смерті, загиблий на полі бою вважався за святого, шанувалися могили предків, про відважних героїв складалися легенди й передавалися від покоління до покоління. Уся земля — у віковічних могилах, увінчаних столітніми ясенами, дубами чи кленами. Войовничі аули, войовнича земля, войовничий народ, у якого в буйній крові — оголошувати священну війну газават своїм ворогам.
О. Пушкін: "Смирись, Кавказ: идет Ермолов!"
В. Потто в книзі "Кавказская война в очерках, эпизодах, легендах и биографиях", С.-Петербург, 1886, том 2-й, зокрема так пише про "ермоловское время": "Русское казачество, приведенное историческим предопределением на берега Кубани, встретило здесь в черкесах необыкновенных противников, и границы двух земель скоро стали ареною, которая вся от края до края залилась кровью, усеялась костями".
Отож, як укотре бачимо, з тією самою сомнамбулічною зацикленістю говориться про "историческое предопределение", про так званий "Божий промысел", на які не так покладається відповідальність за кривавий розбій, як робиться спроба, напустивши містичного туману, пояснити те, що навряд чи можна в такий спосіб пояснити, як водночас робиться спроба не пояснювати це, виходячи з природи ментальності, з національної вдачі, з особливостей психічного складу російського етносу. І чомусь (а це в російських істориків та філософів постійно) такого штибу "историческое предопределение" та "Божий промысел" незаперечно визнаються за російським народом — і чомусь начисто віднімаються в інших народів, які начебто й не під Богом ходять, а коли й ходять — то під бусурманським ідолом, а яке бусурманський ідол може своїм поганам вділити "историческое предопределение", тут і мови ніякої бути не може, не те що принагідних порівнянь...
А Кабарда? Здавалося б, уже давно підлягла Росії, та однаково хмільний дух вольності не згасав, бунтували й чинили опір, тому-то й Кабарду час від часу слід було вкоськувати силою зброї — ходили походами Медем, Якобі, Потьомкін, Глазенап, Булгаков: уярмлення за уярмленням, пораблення за порабленням, і, звичайно ж, у цій кривавій вакханалії — "историческое предопределение" і "Божий промысел", з якими марно намагалися боротися невірні бусурмани. (В. Потто говорить, що інгуші, осетини, чеченці відправляли своїх дітей у Кабарду вчитися манер та етикету, що благородний тип кабардинця відзначався вишуканістю манер, мистецтвом носити зброю, своєрідним умінням триматися на людях, його військові здібності були просто блискучі, а хоробрість переходила будь-які межі, і поміж най— знатніших молодих людей, що вдавались до грабунків та розбоїв, найбільше привертав увагу той, хто найбільше завдавав шкоди росіянам, оселеним на так званій Кавказькій лінії). Отже, зіткнувся світ мусульманський зі світом християнським — і саме з тим його різновидом "калужского теста", "жидкостью растекающейся", підтриманою регулярними військами та забезпеченою ідеєю "русского дела", "русского вопроса", себто ідеєю месіанства, боговибраності народу (а по суті стихійного народного фашизму, що потребує етноциду в будь-які, здавалося б, взаємо— виключні епохи, але вони не взаємозиключні, бо ж насправді складають одну епоху), — і спробуй тут поборотися, вільний кабардинцю, з очумілим зайдою, який прийшов на твою землю і вбарложився у твою історію, прагнучи саме тут знайти свою "землю-матір" і свою "історію-матір", бо, бачте, на своїй землі він чомусь почувається скривдженим історією та обійденим долею!.. А чи не такий був "Божий промисел" та "историческое предопределение"?! Які прирекли тебе на твою землю й на твою історію...
За набіги, за опір колонізації, за боротьбу з "Божьим промыслом" у російському розумінні на кабардинців чекала страшна кара від імені — слід, очевидно, так думати — "исторического предопределения". Скажімо, як було знищено Трамів аул? Вночі війська оточили аул і наказали жителям вибиратися, потім аул запалено з чотирьох боків, майно пограбовано, табуни, стада й отари взято на потреби жителів Кавказької лінії. Єрмолов писав до кабардинців: "Трамов аул — это гнездо разбоев и вечной чумы. На этот раз ограничиваюсь этим; на будущее же время не дам никакой пощады уличенным разбойникам: деревни их будут истреблены, имущество взято, жены и дети вырезаны".
Чи сама собою не напрошується аналогія з сьогоднішньою Чечнею? Коли весь народ, який вперто бореться за свою незалежність, чомусь Кремлем уперто називається бандформуваннями (як бачимо, колись Єрмолов назвав їх "уличными разбойниками", що, власне, одне й те саме, трішки змінилася камуфляжна лексика, а за мундиром камуфляжної лексики, як писав одописець Державін: "О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!" І ми таки справді навіч бачимо і цю "твердокаменную грудь", і яка саме велика душа в тих грудях — і колись бачили, й тепер бачимо в Чечні).