Росіяни, як описує Клерк, що бачив на власні очі, закладають міни під античні храми, гаками розтягують мармурові блоки. І то все роблять систематично, з наказу згори.
Ось приходять до Бахчисарая, де були не тільки арабсько— татарські, а й готські, силінські й руські (старокиївські) будівлі:
"Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не зіставивши каменя на камені" (Клерк, т. II).
В Керчі, місті Мітрадата Великого, Картагені Евксинського моря, повного пам'яток з тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Там, зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе:
"В Керчі, зрівнявши з землею п'ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків" (Клерк, т. II).
П'ятсот античних будівель одночасно були знищені росіянами!
Мимоволі в холоднокровного шотландця-глядача при нотуванні своїх спостережень виривається увага:
"Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам'яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зіставили б і корінця, який би показав, де було це місто. В порівнянні з росіянами навіть турки видаються освіченими і культурними" (Клерк, т. III).
Може, професор з Кембриджа, хоча й був очевидцем, перебільшував у своїх побоюваннях щодо грецького архіпелагу? А мабуть, не перебільшував. Тотальне винищення архіпелагу української культури впродовж кількох століть свідчить, що побоювання шотландця Клерка були небезпідставні.
Ох, ці імперські амбіції, зазіхання на світове панування! Що там всілякі українські архіпелаги, які, здається, для тотальної імперської свідомості взагалі перестали існувати, що там сплюндрований Крим, коли міазми амбіцій (і тут Клерк зовсім не вигадує) сягали Босфору та Дарданелл, сягали Візантії-Стамбула-Константинополя-Царгорода і таки самої Греції.
У 1991 році московське видавництво "Книга" перевидало в серії історико-літературного архіву солідну роботу М. Данилевського (1822—1885) "Россия и Европа", схарактеризовану в анотації як "выдающийся памятник публицистической и социально— философской мысли пореформенной России", що для одних стала "катехізисом слов'янофільства", а для інших — "літературним курйозом". Робота з 1895 року не перевидавалась. Отже, є якась причина, що її перевидано майже через століття?
Лише варто вчитатися і вдуматися в оці розкішні цитати — вони неповторно звучать як у контексті історії, так і в контексті нинішнього дня.
"...Константинополь должен принадлежать тем, которые призваны продолжать дело Филиппа и Константина, дело, сознательно подъятое на плечи Иоаннами, Петром и Екатериною.
...Наконец в нравственнщм отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточием великих исторических воспоминании, дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восстановила империю Западную, и таким же образом начала бы новую, Славянскую эру Всемирной истории.
...К тому же Петербург не имеет никакого исторического обаяния... Если в нем обдумывалось и утверждалось такое великое дело, как освобождение крестьян, то Петербург, как Петербург, нисколько в этом не участвовал. Во сколько же раз должна быть сильнее притягательная сила Константинополя! Цель стремлений русского народа с самой зари его государственности, идеал просвещения, славы, роскоши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Европой, — какое историческое значение имел бы для нас Константинополь, вырванный из рук турок вопреки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе Святой Софии! Прибавьте к этому перечисленные в начале главы несравненные преимущества Константинополя, его мировое торговое значение, восхитительное местоположение, все очарование юга. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константинополь, сделавшись столицею России, не привлек к себе в слишком значительной степени нравственных, умственных и материальных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равновесия.
...освобожденный Константинополь, преображенный в настоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, нежели столицею Русского царства... иметь такое материнское значение, на которое имеет право только одна Москва. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всеславянского союза.
...Наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует и истинным видам на него греков. Он дорог им как символ величия их предков... Маленький греческий народ, хотя бы столицею его был сделан Константинополь, никаким образом не воскресил бы в себе Византийской империи. Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участие в его славе и величии".
Ось так. Ось такі масштаби. Аж дух захоплює. Головне — мати амбіції, і свої амбіції вважати за абсолютну істину. І тоді грецький народ — маленький народ (як і малі народи Півночі та Сибіру), і тоді можна міркувати за весь грецький народ, бо він так зміркувати просто не здатен, йому не дано ("наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует истинным видам на него греков").
Це "вопреки Европе" в ленінській інтерпретації стало "вопреки всей мировой буржуазии", а в основі цієї невмирущої глобальної тенденції — оті самі імперські амбіції, себто ловецько-бродячі інстинкти державності.
А що було б, якби така маячня здійснилася?.. Історія — як дзеркало побуту народу і побут народу — як дзеркало його історії... А було б те, про що писав шотландець Клерк, коли у XVIII ст. побачив зруйнування російськими військами прекрасних міст Криму. Як писав Волошин: "Мы вытоптали мусульманский рай". Можна сподіватися, що з таким самим ефектом було б винищено Елладу, яку б потім оголосили "исконно русской землей". І з таким самим ефектом було б винищено Візантію-Стамбул-Константинополь-Царгород, бо не потерпіли б його "басурманського минулого", й тепер яка-небудь археологічна експедиція розкопувала б його руїни так, як московська археологічна експедиція розкопує рештки Херсонеса біля Севастополя, де луджені горлянки "русских моряков" кричать під червоними знаменами, що це "город русской славы".