Розгніваний ватаг аварів наказав своїм ордам знищити місто, а Ірву полонити живою і привести її до нього. Дулі-би билися хоробро, але аварів було більше і вони всі впали на полі бою, а з ними і їх князь Вол. Зістались живими тільки жінки і діти, а між ними також Ірва, яку напасники намагались взяти в полон живою. Але Ірва схопила меч свого мертвого батька і продовжувала боротьбу. Відбиваючись від ворогів, вона втекла на скелі однієї гори і довго там боронилася. Одначе сили її вичерпалися і знеможена, щоб не віддатися в полон живою, вона кинулась зі скелі і розбилася. З її очей потекли сльози, з цього постало джерело і початок річки, яку названо Ірмою. З часом ту назву змінено на Ікву. А скелі, з яких кинулась Ірва, названо Дівочими. І так ці назви залишилися до нашого часу і лишаться надалі, так довго, як довго житиме там рід дулібів.
І він, той рід дулібів, живе там до цього часу. Хоча Кре-м'янець протягом історії потрапляв під чужинецьке володіння. Досить довго володіли ним поляки, які залишили там прикметну будову, у якій від 1805 до 1831 року містився Ліцей Чацького. Це прекрасна бароккова будівля, в якій за царського часу було приміщено Волинську Духовну (православну) Семинарію, "Духовное учіліще", з додатком Жіночої Єпархіяльної школи... За короткотривалої української влади там приміщено також Українську Гімназію ім. І. Стешенка.
Пізніше, за польської влади, всі ті школи було викинуто з ліцею Чацького і в тому також і українську гімназію, яку позбавлено прилюдних прав і перенесено до приватної, дуже скромної будови гень під горами на краю вулиці Директорської, яка належала жидівському торгівцеві Бакімерові.
З цією гімназією пов'язаний ввесь мій Крем'янець. Влітку 1921 року польська влада закрила Дерманську Учительську семинарію і з нею мою Вище-Початкову школу, де я скінчив тоді три кляси. Передо мною поставала велика проблема, де і як продовжувати мою освіту. Мої приятелі Данилевичі намовляли мене вступити до гімназії в Крем'янці, де вони тоді вчилися. Але для мене це не було так просто. По-перше, це було пов'язане з чималими коштами, на які батько не охоче годився, по-друге, крем'янецька гімназія мала всього чотири старших кляси, починаючи п'ятою. Тожто я мав закінчених лишень три кляси, а за четверту треба було скласти іспити. До яких я не був приготований.
Але охота гірше неволі, як у нас казали. Мені вдалося перемогти. батька з коштами і я ризикнув, будь-що-будь, йти на іспити. І мені пощастило скласти всі предмети, за вийнят-ком алгебри й геометрії. З розпачу я мало не поповнив самогубство, але один з наших учителів, Василь Кавун, намовив мене взяти на ті предмети репетитора і по можливості скорше прийти до нього знов на переіспит. Я це зробив, міцно взявся за працю і за три тижні пройшов весь курс алгебри й геометрії за четверту клясу... І добре здав іспит. І хоч трохи спізнено, але став учнем цієї своєрідної, мішаної, безправної української гімназії з дуже своєрідними умовами свого існування, під ворожою владою, яка робила всі можливі й неможливі заходи, щоб їй пошкодити.
""" Одначе та школа із скромними можливостями праці в дуже скромному приміщенні була для мене величезним форумом і доброю лябораторією для вияву і розбудови мого інтелекту. І не тільки мого. Для більшости тих, що побирали в ній освіту. Вона робила з нас не лишень фахівців діла, але також громадян, патріотів, діячів і організаторів національного жигтя. І це треба завдячувати невтомному директорові тієї школи, Сергію Уліяновичу Міляшкевичу з його дружиною Катериною Леонтієвною, які нас не тільки вчили, але й виховували, що для нас, переважно дітей села, було особливо потрібним. З такими прекрасними учителями, як Василь Кавун, Віктор Гнажевський, Андрій Куц...
У цій школі я,було, весь поринув у вир активности. І не лишень навчання, але також життя культурно-громадського, а згодом і політичного. Мене обрано головою літературно-мистецького гуртка "Юнацтво", ми "писали вірші", ми "сходились", ми видавали журнал. Мене почали втягати до справ міста. До "Просвіти", до кооперативи і до політики. У Кре-м'янці осіло тоді чимало емігрантів зі сходу України з рядом видатних діячів різних ділянок, як Аркадій Животко, Павло Граб, Петро Трепет, Михайло Панкевич, Роман Бжеський... До них прилучилися багато з місцевих, як Борис Козубський, Семен Жук, Неофіт Кибалюк, Йосип Жиглевич, пізніше Михайло Черкавський.... І багато інших їм подібних діяльних людей. Закладались інституції, творились партії, відбувалися з'їзди, робились сходини, обговорювались справи. Появилась і політика. Спочатку це були партії, принесені сюди зі сходу, типу Соціял-революціонерів, а пізніше появився тут націоналізм типу Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. І так воно пішло і дійшло до того, що поляки почали пищати, та переслідувати, та забороняти. Емігрантів зі сходу вигнано до Чехословаччини, місцевих арештовано, "Просвіту" зачинено, кооперацію знищено.
Для нас, молодих, не передбачалося ніяких перспектив. Ми могли скінчити нашу гімназію, але це не давало нам права вступу на вищі школи в межах Польщі. Для середньо-шкільної матури вимагалось окремих іспитів з дуже суворими вимогами. Ми намагалися шукати для себе місця поза межами Польщі. Одні з нас шукали виходу на схід, до Києва, інші знов на захід до Данцінґу, Праги, Берліну, Парижу. Куди будь, аби подалі від Польщі.
Моє співробітництво з Крем'янцем почалось драматично, але ще драматичніше скінчилося. Улітку 1924 року я втікав до Києва, на границі мене піймано і покарано пів роком в'язниці. І перервано навчання. Намагався надолужити його екстерном, але останніми іспитами прийшов час рекруцтва.
Намагався від нього звільнитися, але не пощастило. Мене рекрутовано і приділено до 16-го полку піхоти в Тарнові біля Кракова. Звідки я успішно і остаточно розпрощався з нашою мачухою Польщею, обтрусивши порох мого взуття і з наміром ніколи до неї не вертатися. Улітку, 23-го серпня 1927 року, будучи на маневрах в околицях Горішнього Шлес-ку, я залишив свій полк і перейшов границю до Німеччини. Звідки й почалося моє знайомство з цією країною, яке видалось для мене дуже корисним і дуже приязним.