Тоді ми гостилися на цьому хуторі до ночі, тут також заночували, а до Дерманя поїхали аж на другий день. І вже до старшого Михайлового сина — Івана, який жив на своєму власному господарстві під самим селом у місцевості, званій "на Городному", тобто на місці, де колись, за переказами мав стояти легендарний Гай-Город, якого зруйнували татари. Трохи вище від цього місця на пригірку, донедавна був гарний великий парк з недобудованим палацом на самому його верху, що його було видно здалека. Той парк і той палацик було до тла знищено в революцію, що я завжди вважав за велике варварство, бо це місце було окрасою цілого Дерманя. Парк було вирубано і поділено на городи, а палацик розібрано і цеглу продано різним господарям. З цієї цегли був побудований також і будинок Івана Мартинюка, де ми гостилися.
Цього другого різдвяного дня ми гостилися дуже багато і дуже бурхливо. На вечір перейшли знов до Федора. Приходили колядники і навіть "з Вертепом". Мали гостей з Києва. До Дерманя загостила група артистів "Київського Веселого Театру", яким у Дермані, як ніде, щастило. По обіді у залі школи вони давали свій концерт, заля була битком набита, пані "мецо сопрано з Києва" Туральська, чарувала публіку аріями з "Мадам Батерфляй", а під акомпаньямент акордіону, було виконано ряд куплетів — сатиричних, комічних, танців, дотепів. Пробували, було, подати частушки, але публіка спротивилась і це було залишено. Артистів бурхливо оплескували, а опісля розривали запросинами в гості...
Розуміється, ми скрізь побували і все вислухали. І навіть вислухали обурення Зіньки, жінки докторового прислужника Федора Горбатюка, яка побігла скаржитись на "свого", тобто чоловіка, що "його десь там понесло" і вона не могла його знайти. — Я думала, де він подівся... Бо ж випив з Петром пів літри. Ще може щось статися. Бігаю, шукаю, аж то мені кажуть — він на поліції. Лишенько! А то ж за що? Прибігаю туди, а мій Федір у коридорі обіймає оту патлату, що там служить. Заглядає їй в зуби і співає — "серце, тебе не хочеться покоя", а я тут не довго думаючи, як одверну руку, та як мазну його... А він і полетів. П'яний. В дошку. От тобі, кажу, маєш покой!
— А що ж ви з ним зробили? — питає доктор.
— Що? Схопила за комір і потягла до хати. І кинула на тапчан... Як кусок стерва. То ж кажу: наджорився, як, пробачте, свиня.
А у Семена на Запоріжжю, разом з іншими нашими родичами, ми святкували аж третій день Різдва в суботу. Пішли з Танею туди пішки, занесеною снігом стежкою, якою я колись ходив до школи... Яких три кільометри віддалення. Гостилися там весь день, а під вечір Семен відвіз нас назад до доктора. Біля манастиря ми зупинилися і вступили на вечірню. Я хотів показати Тані місце, де ми багато перебували за шкільних моїх років, де то ми сповідалися, говіли та вислухували "поклони". Манастир мав дві церкви — велику і малу. Або "холодну" і "теплу". Вечірні богослужения відбувалися переважно в теплій... Тут також нас колись сповідали і причащали. Мені затямились на все життя співи чернечого хору, які мені подобались.
Багато років минуло з того часу... Світ наш дуже змінився. Змінились і лі и самі. Зазнали чималих реформ також мої релігійні переконання, але там у тій церковці я відчував догоряння огника того старого світу, що мов ось-ось згаснути назавжди. Мені було чудно, що ось такі місця моління простояли ТУТ століття і саме моєму поколінню прийшлось бачити їх занепад. Але тоді ще там було кілька монахів і служба служилася, як звичайно. Я пізнав ще кількох старих черн-ців, яких ми знали колись і з яких завжди любили кпитися.
У доктора вечором гостили. Там був увесь "Київський Веселий Театр"... І в дуже бурхливому настрою. Чисельний посуд на столі свідчив, що тут було випито й з'їджено. Тепер все це виливалося у співи, що його, мабуть, чути було до самого Києва.
І, як сказано, до Рівного ми повернулися аж у понеділок.
У той час, коли у Дермані було мирно, святочно, майже безтурботно, де мало хто турбувався війною, то натомість у Рівному було повно війни. Багато німецьких військових уніформ, багато партійних кольорів, а головне... Багато напруження. Саме тоді,, десь там далеко на сході, точився один з найбільших боїв історії людства під назвою, бій за Сталинград, де було оточено і зо всіх боків замкнено советами 6-ту німецьку армію під командою генерала Паулюса в силі понад 300.000 вояків всіх родів зброї.
Гітлер відчайно хотів Сталінград. З цією ключевою позицією над Волгою в своїх руках, він переривав все постачання з Кавказу, ізолював Москву і Ленінград, а одночасно закріпляв за собою ту водяну лінію, яку він іноді вважав граничною лінією між своїм Третім Райхом і рештою простору на сході. З цією метою він перебрав операцію за Сталінград цілковито в свої руки, щоб бути ближче до фронту, він переніс свою головну кватиру із Східньої Прусії до Вінниці в Україні і скерував всю свою увагу на цю одну точку на пля-неті.
Формально, атаку на Сталінград розпочато 22 серпня промовою Гітлера в берлінському Спортпалаці, де він заявив, що "ми заатакували Сталінград і ми його здобудемо". В іншій промові, на початку листопаду, він вже казав, що "я хотів прийти до Волги, до певного міста. Те місто випадково носить ім'я самого Сталіна... Я захотів здобути те місто. Ми не ставимо перебільшених вимог — але тепер я можу вам сказати, що ми здобули його"...
А тим часом 14 дивізій Паулюса числом. 225 до 300 тисяч людей, було затиснуто в залізні кліщі совєтських армій біля того магнетичного міста. Гітлер шалів. Гітлер кричав. Гітлер проклинав своїх генералів.
Але ситуація його дивізій від того не могла покращати, а навпаки — з кожним днем гіршала, аж поки, з кінцем січня 1943 року, вона дійшла до свого краю і славетна 6-та армія, яка здобувала Голяндію й Бельгію, була розпатрошена на кусні, розставала на очах, понад 100 тисяч було вбитих, 12 тисяч до краю вичерпаних, півзамерзлих '"здалося до полону, а 2 лютого до того ж полону відійшов новоспечений фельдмаршал Фридрих Паулюс разом зі своїм штабом.
Для них ця поразка була не лишень фатальною, але й рішаючою. Всі вони це розуміли. Мій Герман Блюме переживав це мовчазно, але глибоко і болюче і говорити з ним на цю тему, особливо легковажним тоном, не приходилось. Він уже не питав мене, що я про це думаю, як це було його звичкою. Бо і так знав на це відповідь.