Також і інші точки академії, як пісні, виконані просвітянським хором під керівництвом п. Листопада, деклямації пп. Щербань, Поліщука, Зіми та сольоспіви п. Поліщука, були підібрані і підготовлені добре, що в загальному дало хоч і скромне, але гідне та щире вшановання пам'яти великого поета".
Така замітка не могла дати настроїв тих днів. Розуміється, що всі тодішні імпрези відбувалися за дня. Із заходом сонця життя на вулицях міста для цивільного населення вимирало, могли рухатись лишень військові і невелика кількість цивільних, які мали для цього окремі дозволи. Особливо гнітило почуття непевности за своє життя. Зо всіх боків приходили дивовижні вісті. У цей час я дістав вістку про розстріл мого молодого друга Герася Соколенка, яка вдарила мене дуже болюче і під враженням якої я довгий час перебував ).
Приходили і лагідніші вісті. Ось, наприклад, лист з Варшави від Євгена Маланюка. "Дорогий Друже! Вашого листа — листівку, датовану 3.2.43 одержав позавчора. Як завше — була то велика, хоч і болюча радість. Маю враження, що Ваші листи, назагал, доходять. Отже, пишіть як найчастіше. Шкода, що Ваші репортажі не вийдуть книжкою: невже ж видавництво в Кракові (чи у Львові) має такі обмежені можливості? Вони надійно пишуть мені, що "Вибір поезій" — вийде, вже й рукопис зладили, вже й проредагував я. Але не знаю, що з того вийде. Турбує мене, що не маю* вістки (вже з півроку) від редактора (Мається на увазі Донцов. V. С.). Може Ви що чули? Справтесь у Підгірських, де певно є (його) дружина. Ви пишете, що у Вас можна відпочити? Мені аж дивно, що таке дієслово взагалі існує. V мене таке враження, що я стало перебуваю в стані високої електрифікації. Хворіє мені син, для якого варшавське підсоння є убійче. Біда з бюджетом. Родинний човен "то виринає, то потопає" у цих хвилях "остдії". Але є щасливі люди, як Чижевський чи Антонович (він мас на увазі Михайла, сина Дмитра Антоновича. У.С.), що можуть в тиші бібліоетки робити щось пожиточне для батьківщини, що правда, дуже майбутньої. Чув, що О. Бурк-гард дістав лекцитат у Пражськім університеті. Теж щасливий, аж до заздрости.
А я по старому сиджу над проектами й кресленням до пізнього вечора. В неділю сплю майже цілий день. Почав був поему "П'ята Симфонія", але не можу далі. Немає на те нервів. Бідна література. Ніколи не думав, що самота моя може бути аж такою метафізичною. Й тортурною. Міцно обіймаю. Ваш Є. Мал. Коли є можливість, вишліть трохи 1) сала й 2) меду (для сина). Вибачте за таке безцеремонне прохання".
Маланюк тоді мешкав — Варшава, Норд-зюдалле 159. Листи, звичайно, відкривалися цензурою, на конверті лишалася синя смуга хемікалій. Я, було, писав йому про можливість у нас відпочинку для нього, але ось політичний клімат так нагло змінився, що про відпочинок не могло бути й мови. Про що я не міг йому навіть писати, саме з огляду на цензуру.
У нас тоді почали вже ловити людей на вулиці, або вдома і вивозити до райху на працю. Одного ранку, коли ми ще спали, до нас застукали трьох людей у якихось дивних сірих уніформах, перевірили наші документи і забрали Таню. Було зчинено великий протест, натиснуто на всі доступні нам пружини влади і Таню випущено. Але з "господині дому" вона стала "секретаркою редактора ДНБ" і я мусів кожного місяця підписувати її робочу картку та виплачувати їй платню.
При цій нагоді слід пригадати про ще один атентат, на цей раз на мою незалежність. Одного вечора до нас застукало двох молодих людей, які заявили, що вони "з лісу" і хочуть говорити зо мною. Вони мали завдання мене повідомити, що за інформаціями їх розвідки, мене має арештувати гестапо, а тому вони радять мені залишити Рівне і відійти на село. Вони пришлють за нами підводу і відвезуть у безпечне місце.
Не було можливости перевірити ідентичности цих людей, ані вірогідности їх інформацій. Я сказав їм прислати таку підводу за два дні, тим часом я вдався до Apio за порадою. Той сказав, що коли я не чуюся тут безпечно, він дасть мені офіційне відрядження на село, щоб написати певну кількість фейлетонів для ДНБ, побути так деякий час, а тут він перевірить мою справу і дасть мені про це знати. Вразі справжньої небезпеки, я зможу вибирати собі вихід, який вважатиму за кращий.
І ми так зробили. Секретарка настрочила мені ліричний документ на відрядження, із села прибула по нас підвода і ми поїхали до Дерманя.
Y Дермані на той час не було спокійніше, ніж у Рівному, це вже був партизанський терен, ночами тут бували упів-ці з лісу, а днями ес-есівці з міста. Недалеко звідсіль у Мізо-чі німці мали свою залогу і раз-у-раз робили випади на села, особливо на Дермань. Ми з Танею зупинилися, розуміється, у доктора Мартинюка. Мій нотатник з 31 березня про це каже: "Дермань. Переживаємо неймовірні дні. Все населення стероризоване. Арешти кожного дня. Учора з'явилися німці в супроводі мадярів. Люди втікали, куди лиш могли. Заарештовано одну родину. Почуваюся погано".
І справді, як можна було добре в такій атмосфері почуватися. Ми жили в доктора. Він був керівником районової лікарні в Мізочі під контролею німців, а наніч приїжджав додому, де сливе щоночі приймав ранених партизан. Довідайся про це ес-еси, це значило для нього смерть.
Деякою розрадою для родини доктора була наша тут присутність. Моє знання німецької мови, моя посвідка з ДНБ, могли помогти багато. Селяни також радо нас тут бачили. Ми помагали розраджувати їх постійну паніку, вносили між них трохи безпеки. Партизани були також вдоволені, що нарешті їм пощастило викурити нас з Рівного. А щодо мене, то було добре, що я міг бути між нашими людьми в час їх великого лихоліття.
Але все таки я не мав наміру лишатися тут на постійно і при першій можливості ми думали вертатися назад до міста. По кількох днях перебування в Дермані, Таня виїхала до Рівного на розвідку і в короткому часі ми дістали від неї таку характерну для тих часів нотатку: "Мій любий, вчора Дер-мань — сьогодні Рівне. Була в ДНБ, говорила з А. Він передає тобі привітання і вважа6, що стало так спокійно, що він сподівається скоро побачити тебе в Рівному. Говорила з Мучинським. Люди кажуть, що це була провокація... Це ви-чувається також, коли пройдешся, наприклад, головною вулицею — повно народу, навіть вже перестали ловити.