Не знаю, що було написано в супроводному листі цього мандрівника, але знаю, цього малого зухвальця примусили перепросити листом славетного дядька за спричинені йому клопоти. Лист кінчався запевненням: "...я, нижче підписаний Ваня, обіцяю Вам, дядьку Павле, більше ніколи до Вас не приїздити"... З цим листом я повернувся до Харкова.
Але треба сказати, що Вапя своєї урочистої обіцянки не дотримався, він опісля не раз, знову і знову, приїздив до Харкова, а згодом до Києва, аж поки не добився, що його примістили в одному інтернаті, де платив за нього його славний дядько.
Родина поета була для нього постійним тягарем і не лишень в матеріяльному розумінні. Вона нагадувала йому про страшну дійсність на селі і це було для нього значно гіршим, ніж постійні грошові видатки".
І для завершення цього портрету Тичини, як гуманіста, додамо ще кілька зарисовок цього ж автора, про поета, як індивідуальність. "Коли був Сталін, — зазначає Приходько, — Павло Тичина вихваляв його. Останніми роками місце Сталіна посів Ленін. Для Тичини тематика була засобом, щоб його твори побачили світ, а вже досвідчений читач, за тією заслоною, мусів пізнати справжнє його слово і відчути те, що хотів поет сказати.
Треба сказати, що за часів другої світової війни Тичина не користався повагою в колах українських радянських письменників, як людина. Причиною цього була, звичайно, в першу чергу заздрість його інших колег, на жаль у ті часи там досить поширена, що і спричинило брак ближчих і дружніших між ними стосунків. За вдачею він був індивідуаліст. За винятком двох єврейських письменників — Іцика Фефера і Григорія Полянкера, я не назвав би жодної особи, яка б могла зватись його приятелем. Було багато його прихильників, але в розмовах і стосунках з ними, Павло Григорович постійно дотримувався певної дистанції.
Проте, не меншою мірою йому шкодило вихваляння влади, як також її керівників в Україні... І брак розуміння сумної дійсності!. Що такі закиди мали і мають свої підстави, ніхто, хто знав Тичину особисто, не може заперечити, але мало хто завдав собі труду проаналізувати причини такого його поступовання.
Перша з них — його соцпоходження. Він був сином служителя релігійного культу. " Далі, його участь з Хвильовим та Блакитним у літературних об'єднаннях та близьке знайомство із такими заслуженими, згодом "буржуазними націоналістами", як Скрипник, Любченко і багато інших... Все це над ним тяжіло і примушувало його бути особливо обережним.
З другого боку, ледве хто з українських письменників УРСР того часу, мав такі здібності пристосуватись до обставин і мати добрі стосунки з власть імущими, як Тичина.
У приватних розмовах він любив посилатися на важливі знайомства і говорити про них у третій особі множини: "Петро Павлович казали", "Микита Сергійович прийшли". Можливо це була певна манера мови, але також можливо, що це був засіб щось цим здобути. Одно безсумнівне: Тичина мав здібності! такі знайомства заводити, як також у відповідний час їх позбутися"...
Стільки взяли ми у Всеволода Приходька. Думаючи, що у своїх мемуарах Павло Тичина левде чи міг би таке сказати. А це, на нашу думку, те головне в його життю. Там так люблять згадувати про "бідний народ" та його страждання, але цього "бідного народу" там напевно не згадають. Тичина мав спроможність пролізти крізь вухо голки сталінських ві-вісекцій, здобути іконостас орденів, копу титулів, але він не міг сказати правди про голодуюче село, долю своєї сестри, або згадати знищеного свого брата. На тлі цього блюзнірсько звучать такі його слова:
Та нехай собі як знають, Божеволіють, конають, — Нам своє робить.
Як не легко буде йому виправдати це перед судом майбутнього.
Таке ось навівав на мене той будинок на вулиці Леніна. І взагалі, він виглядав для мене осоружно. Не архітектурою, а своїм духом. Тюрма. Питомник кастрованих. Символ уярмлення українського творчого слова.
IV
Наші мандрівки з Танею по Києву невтомно продовжувались. Так у неділю рано, 2 листопада, ми вибрались гень на Байкове кладовище, навідати могили дорогих нам людей. Погода цих днів була змінлива. Раз вітряно, раз туманно. Сьогодні тихо і сумрачно. Небо погрожує мокрим. До Байкового узгір'я ніякого доїзду тепер не існує. Даремно намагалися знайти візника. Отож почимчикували пішки. Саксаганською, Васильківською, повернули в якусь бічну вуличку і добрели до річки Либедь (..."і сестра їх Либедь") з її дере-вяним мостиком... А далі навпростець, попід пригірок стежкою до мурів кладовища, які місцями повалилися і творили прориви... А там дорогою, що пересікає пригірок і дійшли до брами із сторожівкою по правому боці.
Було тут тихо і безлюдно. Нашим бажанням знайти когось, хто б допоміг нам розібратися з топографією місця. Повертаємо до сторожівки. Це невелика, занедбана споруда, якої вікна запорошені, а двері мовчазно закриті. На наше застукання вони все таки відчинилися і в них появився чолов'яга в фуфайці із шапкою-вушаткою на голові. Ми привіталися і пояснили, що нам потрібно. Чолов'яга охоче погодився нам помогти. Кладовище було неймовірно занедбане, хаотично спляноване, багато знищених могил, загороди і хрести похилені. На деяких могилах стояли стовпчики з п'ятикутними зірками, а коли додати, що.це був час війни, по стежках лежали купи кінських кізяків, а до всього осінь, засохле бадилля бурянів, опале листя — картина занедбання була вражаюча.
Мимовільно пригадувались такі місця в країнах Европи Заходу. Прекрасні, свіжі цвинтарі Німеччини, багатющі мистецтвом кладовища Парижа, а особливо Риму, привітливі і пишні Ольшани Праги хоч би Личаків Львова. Граніт, мармур, скульптура, квітники, чистота.
Натомість, наш пантеон на Байковій Горі може бути зразком страхітливої вбогости й безладдя. Ми проходили головною, середньою алеєю, де знаходяться найкращі могили, але й тут вражала безстилевість, анархія, а головне бруд. Купи кінського гною, обгризені дерева. — Що це таке? — питався я провідника. — А! — відповів він байдуже. — Вони ж тут тримали тисячі коней. Отак здовж були конов'язі.
Хто це "вони"? Турки, татари? Зайві питання. Нащадки кінноти Будьоного. які не знайшли кращого місця для схованки перед літаками, як це місце вічного спокою предків. А коли б їх так збомбили — яка шкода. То ж і так мертві. Але вони були певні, що німці не подумають, що таке щось можливе. І чому б не використати такої слабости їх цивілізації.