Не дивлячись на це, це була родина зразкової патріяр-хальної солідарности й культури. Всі труднощі переносились спільними зусиллями і без нарікань. Всі намагалися зберегти якнайбільше мистецьку спадщину їх діда.
Також ця родина була зближена з такими видатними діячами української культури, як М. Лисенко, М. Коцюбинський, а особливо з Мурашками. З Олександром Мурашком Прахови були посвоячені. Микола Прахов і Олександер Мурашко були одружені з сестрами Ганною і Маргаретою Крю-гер — дочками знаного київського нотаріуса. Ці родини втримували між собою близькі стосунки і вони разом пережили велике горе. 14-го червня 1919 року Мурашка було знайдено з простреленою головою в яру на Лукіянівці, побіля будинку число 18 па вулиці Великій Дорогожицькій. Напередодні зночі його було забрано біля його дому і без суду застрелено під час відомих большевицьких погромів української інтелігенції Киева. Без ніякого формального обвинувачення, просто тому, що він належав до видатних українських мистців. На подобу того, як 23-го січня 1921 року було знищено Миколу Леонтовича.
Відвідини цієї особливо цікавої родини були для мене неабиякою приємністю. Розуміється, що до цього спричинилася Таня. Моя тут поява наробила трохи здивовання. Вони ще не мали нагоди зустрічатися з українцями з-поза російського засягу володінь і у них були вироблені про це свої уявлення. Ми, на їх думку, належали до самостійників-націона-лістів, щось, як і вони росіяни, які не терплять в Україні інших мов і культур, окрім своєї. І тим" самим ми були для них одразу "шовіністами" і ворогами. Які —хочуть відібрати їм "ісконі русскую землю" Україну з "матер'ю городів рус-ких Києвом".
Але як я їх зрозумів, Прахови не належали до тих росіян зоологічно "русских", які резервували для себе виключний патент і право розпоряджатися життям і смертю поневолених ними народів, а в тому особливо "єдінокровних братьев малоросов", "хахлов, мілих южних людей" і взагалі чогось, що' не варте великої уваги "в еєрьозннх атнашеніях", але що можна поблажливо поплескати по плечі на випадок, як ті захочуть бути слухняними їх підданими.
Мені здавалося, що Прахови відносились до цього без зазнайства. Вдома у них говорилося, розуміється, по-росій-ськи, але вся їх молодь дуже добре говорила також по-українськи, що з росіянами, а то й з російщеними українцями рідко трапляється. В розмові з ними я не намагався підкреслювати мовних проблем, ми говорили на двох мовах і переважно про мистецтво, мистців, картини. Мої скудні знання цієї справи вимагали більше слухати, ніж говорити, бо я бачив перед собою людину великої особистої і інтелектуальної культури, що тут і тепер також не часто можна було зустріти.
Було приємно зустрітися із шматком такої ось питомен-но старо київської дійсности, виплеканої культурою імпері-яльної Росії в її кращому виданню. З кліматом, у якому могли зміститися без упередження, як рівні з рівними, представники "братніх слов'янских народів" без ворожости і без брудних задніх намірів.
Одначе, наближалися також дні нашого від'їзду... Розуміється, що з наших добрих плянів, особливо кіно-виробни-чих, нічого не вийшло. За цей короткий час кіно-студію майже закрито і не було відомо, що ті думають з нею зробити. Надій на добре годі було сподіватися. Від редакторства "Українського слова" я також відмовився. Політична атмосфера Києва на очах згущалася вибухами, по вулицях раз-у-раз можна було наткнутися на облави, по всьому було видно, що наше тут перебування дуже не бажане. Однаково, як з боку закаптурених москвосторонників, так і не закаптурених наці Гітлера. І було по всьому видно, що дні перебування тут наших друзів із заходу — пораховані.
За кілька днів до мого від'їзду появився несподівано чоловік Тані Адріян Прахов. Він потрапив було до німецького полону, з якого йому пощастило вирватись і прибути додому. Він був одягнутий по цивільному і виглядав не найгірше. Наше з ним знайомство відбулося тут же в його кватирі дуже просто і навіть приязно. Таня була збентежена. Не менше був збентежений і я сам. Заносилось на зударення почуттів з певними драматичними акомпаньяментами і невиразними внслідами. На тлі загальної світової трагедійної дійс-ности ці особисті мотиви чуття по своєму губилися в цілому, але разом з цим вони надавали тій дійсності кольоріз тонів і особливої приваби, що в такий жорстокий час було для людини великим даром неба і окрасою життя.
Останні дні мого Києва я жив знов у Кавалерідзе. Вечорами багато розмовлялося. Я довідався, що дружина Івана Петровича — Надія, була дочкою поета Пилипа Капельгород-ського, з віршами якого я був обзнайомлений ще з гімназії. Він був висланий до Сибіру, перед війною повернувся і перебував десь на своїй Полтавщині. У той час ще не було мож-ливости нав'язати з ним контакти, а до того часу діти засланців боялись таких контактів взагалі, а тому багато років вони про себе нічого не могли знати.
Аж ось 12 листопада повернулись нарешті зі своєї полтавської дороги Скрипники. Я проходив побіля будинку Міської управи, коли бачу велику купу багна на колесах. Придивляюсь — наш Фіят. Увесь, від ніг до вух, замурзаний болотом. Дванадцять днів забрала їм та подорож, з чого вісім днів, з різними зупинками, пішло на саму дорогу, дар-мащо віддаль Київ-Полтава та сама, що й Київ-Рівне. Не хочеться вірити, що тоді між Києвом і Полтавою не було ще ні одної мощеної дороги, машини грузли в непролазному багні, їх приходилось витягати не раз волами і довго перестоювати з направами. Фіятові довелося пережити всю цю процедуру і чи вийде це йому на здоров'я, сказати тяжко.
Від нього вимагалося ще довезти нас бодай назад до Рівного, а там будемо бачити.
І зараз таки, на другий день, ми запрягли його в нову дорогу. Тодішній мій репортаж на цю тему оповідає про це так: ' Але... Прощай, Києве! Починає морозити і починає падати густий лапатий сніг. Прощайте, київські друзі — Таня, Олена, Іван Петрович, пан Багазій, знайомі й редакція. Дякую вам! За все дякую. За кожне добре слово, за кожний потиск приязної руки.
Лірично було у мене на душі, коли ми всідали до самоходу. Враження глибокі й тривожні. Тріпотливе почуття виповняє істоту. Прощання. Віз рушає, бере розгін. Сніг б'є в шиби, стелиться по асфальті дороги, припорошує сосни Свя-тошина, забілює рівні голі поля.