На обід я відправився до міської управи, де ми домовились зустрітися з моїми лубенськими друзями та Іваном
Петровичем. Знайшов їх у доброму стані, але з невеселими вістями. Вони були обвантажені в'язками вартісних книг з бібліотеки кіно-студії, яку саме розбирали німці і вивозили кудись машинами. їм ще пощастило щось з того видобути, а в тому також касету фільму "Великий вальс" з купою цінних фото-знімок, що їх вони мали намір зберегти для потомства. Не знаю, чи їм це пощастило доконати.
Тут також у їдальні я зустрівся з Іваном Ірлявським, він же Рошко. Він походив із Закарпаття з села Ірлява, але ми познайомились з ним у Празі. Скромний, тихий, невеликого росту, влітку і взнмі без шапки, завжди з великим портфелем, набитим книгами й паперами. Переважно збірками й рукописами своїх віршів. Ця наша з ним зустріч була також останньою. Бо йому також судилося прийти сюди з його Ірлявн гень там за Карпатами, щоб знайти й собі місце вічного спокою у глибинах гетакомб Бабиного Яру Києва.
Тоді він сказав мені, що зі мною хоче бачитись Ольжич, який вже перебував тоді в підпіллю і що він може з ним сконтактувати. Ми зустрілися з Ольжичем просто на одній вулиці, де проходили різні люди, вважаючи, що так буде найбезпечніше. Як звичайно, злегка похилий, без шапки, недбало голений. — Здоров, Уласе, як ся маєш? — говорив він звичайно, глухим, низьким голосом, міцно потискаючи руку. Питав мене, як там у нас на Волині. Як я себе почуваю? Що думаю робити на майбутнє. Говорили про ситуацію в Києві. Я радив йому поволі відходити на захід... Він не перечив. Обіцяв колись зайти до мене в Рівному. Говорили якої ІПІВ години, розпрощалися міцним потиском руки.
Цього ж передвечора я ще раз відвідав Таню в її фотоательє. Трапилось, що ми були самі і я запитав, чи хотіла б вона приїхати з Оленою до Рівного. Вона хотіла б дуже, але не зможе. І я розумів чому. її вагання мало ті самі підстави, що й моє, за які мені докоряла Олена. В обличчя кожній правді треба дивитись відверто, казала вона. А в життю це не зовсім і не завжди легко вдається. Ми розсталися з Танею ще більше "на завжди" і ще з більшим бажанням "забути". З почуттям великої порожнечі і глибокої безнадії.
Останній день нашого Києва ми провели по так званих комісійних крамницях, яких там розвелося досить багато, в розшуках за античними раритетами. Мої лубенські друзі об-вантажились всілякими трофеями, а я роздобув два старі, полтавського виробу, килими і картину невідомого маляра, що представляла погруддя дівчини у барвистій хустині з привабливою вишневою усмішкою. А проходячи побіля кіоску насупроти опери, я побачив у виставі воскові свічки на ялинку, що їх у Рівному годі дістати і накупив їх пару ту-аінів.
Але найголовніше, що я тоді набув, це велику, 130x110 сентиметрів, картину роботи професора Федора Кричевсько-го — полтавський краєвид з високим небом і далеким обрієм над річкою Пслом біля села Шишаків... І високою стрункою дівчиною в плахті, під високими стрункими деревами, з при-ложенимн до щік долонями, яка здивовано задивилася в безмежну далечінь простору. Ця ідея і ця думка зображення України мені подобалась і я захотів бути її власником. І сталося це у домашній робітні художника, якого я відвідав у годинах післяобідніх, в будинку наукових працівників на вулиці Кузнечній. За прикметну для того часу ціну 4.000 карбованців і п'яти кільограмів сала, що значило більшу вартість, ніж ті карбованці... Які я мав переслати їм з Рівного.
І при тому відбулось знайомство з самим художником — солідною, цікавою людиною академічного типу та його дружиною, які гостили мене чаєм і цікавими'розмовами... Та цікавою збіркою картин, які виповняли чималу їх домашню майстерню. Пригадуєтсья широкий краєвид Дніпра і на його тлі постать монуметально збудованої жінки, рубенської постави, що мала символізувати силу та велич землі. Взагалі, мистець любив широкі полотна, символічні теми, монументальні форми, що мені також імпонувало.
Час швидко минав, наближалась поліційна година і я мусів відходити. Ми вложили картину у велику картонову руру, обгорнули міцно газетним папером, обв'язали шнурами і вийшов чималий пакунок, якого приходилось нести. І йти пішки, бо мої лубенські друзі поїхали автом до Івана Петровича. Погода помітно потепліла, небо захмарилось і обіцяло якісь опади.
Приходилось спішити, бо я мав ще зайти до Олени і забрати якогось там листа. На лихо, я не застав її вдома... Казали трішки почекати, бо вона скоро появиться... Було вже по годині четвертій, а о п'ятій зупиняються трамваї. Мені ж треба добратися на край міста до Святошина.
Одначе я вперто чекав, хвилини втікали, напруження зростало, Олена не появлялася. Нарешті я мусів йти, не дочекавшись... Написав вибачливу записку і побіг швидко до найближчої трамваєвої зупинки на бульварі Шевченка.
Коли я добіг до зупинки, годинник показував за десять хвилин п'яту. Вулиці були зовсім порожні і робилося темно. Освітлення дуже слабе. Зо мною стояв тут ще один товариш недолі, якого я спитав чи появиться ще трамвай. — Може появиться, а може й ні, — відповів той філософськи. Проти таких істин годі було сперечатися і єдине, що залишалося — чекати, тупцятись на мокрому хіднику, поглядати на годинник, прислухатися до тиші, чи не обізветься там який трамвай. Небо почало здійснювати свої обіцянки дрібним дощиком, годинник нещадно гнав хвилини, нарешті хвилинки, а коли дііішло до п'ятої, без найменшого натяку на трамвай, терпець почав загрозливо вриватися. Ще кілька хвилин і він тріснув. Демонстративно залишаю зупинку і швидким кроком спішу безлюдним бульваром з відчаянним наміром не зупинитися так довго, поки дійду до своєї мети — чотири-п'ять кільометрів віддалі, нехтуючи всіма небезпеками заборонених годин
І що найгірше сталося в цій мерзенній ситуації, це кпини того падлючого трамваю, який по п'яти хвилинах ходи, з гуркотом мене догнав і не зважаючи на всі мої відчаяні до нього жести, стрімголов погнався далі, залишаючи мене на безлюдному бульварі на поспас стихіям.
Це виглядало на трагікомічний сон. Моторошна одинокість серед мороку завмерлого Києва з картиною краєвиду України під рукою. Всі знали, що німецька варта в таких випадках стріляла без попередження. Не було це таємницею і для мене. Але разом з тим я мав відчуття абсолютної пев-ности і мені здавалося, що я одинока людина на плянеті, якій нічого не загрожує. Було дуже тихо і дуже спокійно. Навіть дуже рідко проїжджали військові авта. Спочатку я йшов дуже швидко, але здовж Брест-Литовського шосе хідник був дуже поганий, ноги сховзалися, освітлення ледве помітне. Зправа тягнулися старовинні, вгрузлі в землю будиночки, дощ мрячів без перерви, і я боявся за свою картину. Ця мішанина вражінь і почувань не залишала мене цілу дорогу.