Буваючи в Тилявці, так само, як і в Дермані, я перебував в гущі "своїх людей". Від крови і кості. Тепер тут було повно, сито, багато, але в повітрі чулося небезпеку. Панувало міжцарствіє. Це околиці далекі від битих шляхів і моторизованим чужим легіонам не легко сюди дістатися. Тут панувала воля й незалежність.
Моє свято продовжувалось день-що-день 'до вівтірка по святах. У братів, у сестер, у сусідів, у кумів, у сватів. На подвір'ї завжди стояло в запряжці кілька залубнів, як то в пісні про Нечая: "Держи коня при наряді, для усякого случаю". У нас ходило не про ворогів, про друзів. Кінчалося тут — сідалося з гамором до саней і довгим обозом тягнулося по заметах в інше місце. І так їздилось три дні.
А на четвертий мій брат налагодив повні ґренджоли харчового добра і після довгих обіймів повіз мене до Кремянця, де мав на мене чекати Трифон з Фіятом, щоб вертатися до Рівного. Але Трифона там ще не було. Він, мабуть, загулявся десь ще більше, ніж я.
Отже, я мусів зупинитися і чекати на нього у домі відомої в Кремянці "бабуні" Ольги Струтинської, матері трьох видатних дочок — Марії Черкавської, Лідії Садовської та Ганни Рощинської... І тещі видатних зятів — відомого педагога, громадсько-політичного діяча і сенатора до польського сойму, Михайла Черкавського, відомого політичного діяча, міністра уряду УНР і професора Українського університету в Празі, Валентина Садовського та славного на Волині лікаря і невтомного громадського діяча, Петра Рощинського.
Жила ця бабуся на вулиці Словацького, в невеликому будинку старовинного типу, прикметного для барокових містечок Волині з ґаночками та прибудівлями, який можливо пам'ятає ще час, коли на цій вулиці 1809 року народився автор "Кордіана", "Ангеллів", "Мазепи" — Юлій Словацький.
Бабуня Ольга Степанівна походила із старовинного свя-щеничого роду, була замужем за протоєреєм Струтинським, який був настоятелем собору в Дубні і помер за років революції. Після того вона оселилась в Кремянці і жила в цьому власному домі разом з Черкавськими. Була простої, благородної постави, спокійної речевої мови з освітою столичних шкіл і доброго виховання старої особистої культури. Свого часу, за модою тодішньої поступової молоді, належала до революційних середовищ, брала участь в чисельних демонстраціях і не раз покуштувала козацької нагайки. — Ой, кажу, били, — казала вона спокійно, набиваючи цигарку. — Аж пір'я сипалось. Аж тепер бачу. Наробили ми того клопоту не тільки для себе, але й для дітей, а то і внуків. Молодь. Звісно. Скажіть мені... Що це таке молодь? Поясніть мені ви. Ви письменник. Ну, ні піпетки вам розуму. Клубок чуття. А, здавалось, і університети, і відомі професори, і загра-ниця, і Швайцарія, а вчепилися до того ідола Маркса і хоч ти вмри. Леніна ми ще тоді не дуже знали... О, чули... Якась летючка, що виходила закордоном, з якою носилися з-під поли. Але Герцен. Божество. "Колокол", "Кто виноват", "Сорока-Воровка". Захоплювались. За моїх часів "Колокол" вже не виходив, але його десь там діставали і читали, захоплювались, сварилися. Бувало, як почнуть з вечора, так прокричать до ранку, хто з них краще спасе світ. "Капіталу", розуміється, мало хто читав, але слово "капітал" не сходило з уст. Експлуатація, страждаючий кляс... Ах, знаєте, як це все тоді звучало героїчно. А знайшлися нелюди і все обернули в каторгу... Та наша шантрапа міська. Шкода мені, що ми їх колись боронили, життям ризикували, а тепер, як прийшли большовики, що вони з нами виробляли, аж жасько слухати. Скільки вони тих політруків, та глав-слідчих, та чекістів, та комісарів на нашу голову наплодили. Як прийшли ото до нас совєти, так вони всю власть в Кремянці перебрали. Такий тобі слинявий синочок Райса... Багацький виродок... Або Еля Фрідман — син власника фабрики цементу... Або Раїса Шнайдер... То ж це вони інтелігенцію нашу знищили, Марусю мою, Марусю Кавунову, полковника Олександра Волосевича на Сибір послали... Семена Жука без суду на ходу застрелили. А скільки тих хлопців та дівчат знищили, що й не злічиш...
Вона говорить довго, багато в ній того накипіло, згадки приходили хвиля за хвилею, теми мінялися і переплутувалися. І при цьому вона курила цигарку за цигаркою, — звичка набута в час, коли ще жінки рідко курили, переважно з "протесту" й демонстративної "емансіпації", а тепер це стало її тортурою. їй давали дуже легкий тютюн і вона сама "набивала" собі цигарки з гільз.
Я був добрим її слухачем, її оповідання мене цікавили. Інколи задавав їй питання. Питав, чи вона знала старих українців таких, як Лотоцький, Стебницький, знаних тоді в Петербурзі. Вона багато знала і багато про все пам'ятала.
У цей час з бабунею жили дочка Ганна із зятем Петром Рощинським, а також її внук Юрій, син Марії і Михайла Черкавських — економіст, який закінчив торговельну академію у Варшаві і тепер працював у банку, як заступник директора. Саме тепер він був увесь замотаний бинтами, бо "десь там гасав", як казала бабуня на лижвах, нагнався на дерево і мало не розбився. Його батько помер давніше, а матір заслано на Сибір і ніхто не знав, чи вона ще живе.
Добре пригадую його батька — солідного пана, видатного культурного і політичного діяча, який ще за царського часу викладав у середніх школах і видав українською мовою кілька брошур на тему "Просвіти" й економіки, між тим про відомого американського підприємця і філянтропа Енд-рю Карнеджі... За революції він був директором Дерманської Учительської ссминарії, коли я пізнав його вперше. Благородного вигляду добродій з тихим, хрипловатим голосом, до якого ми всі мали особливий респект, бо він був автором книжкових публікацій. За перших виборів до польського сойму й сенату 1922 року він став сенатором" й головою української сенатської фракції, далі був активним громадянином, помагав нашим студентам матеріяльно і помер в розквіті віку 1929 року від зараження крови, яке він дістав від удряпнення кошеняти, що його він підняв на мокрій, холодній вулиці з наміром йому помогти. За що поплатився життям.
Також тут у бабуні жив інженер-лісовик Володимир Бі-лннський, чоловік її внучки Наталки Черкавської, який в цей час мав посаду надлісничого Суражських лісів. До війни він працював лісничим у Польщі біля Ченстохови. Перед самою війною його жінка виїхала до матері в Кремянці, щоб перебути там пологи. Тут застала її війна і прихід совєтів. А тим самим її було розлучено з її чоловіком.