Мені дійсно подали обід. Яринова юшка, ґуляж з картоплею, хліб і чай. Все добре приготоване на звичайних тарілках. Під час мого обіду раз-ураз появлялися і знов зникали якісь ес-еси, іноді вони щось говорили, кудись відходили. Справа були двері до кабінету шефа Ес-Де, але вони були ввесь час зачинені і непорушно мовчазні. Мені здавалось, що мною тут досить цікавляться, перевіряють правдоподібність причини моєї версії спізнення і мене це досить бентежило. Хто зна, що там проти мене вариться. Взагалі, мій настрій був далеко не рожевий.
По обіді, від години другої, допит продовжувався. Ми перейшли до іншої теми. Сержант приніс чималу папку якихось паперів і ми нею зайнялися. Виявилось, що це була творчість всілякої агентури, звана доносами, з якою сержант почав поволі розбиратися. Він переглядав різні папірці й іноді ставив питання. — Тут ось доносять нам добрі люди, що ви
№
є не лишень письменник і редактор, а також головний керівник ОУН на цьому терені. Що ви на це скажете? — Сержант вимовляв це спокійно з ноткою іронії. Я посміхнувся. — По-перше, мені цікаво знати, хто є ті "добрі люди", які знають про мене більше, ніж я сам знаю, — відповів я в тон сержанта. — На жаль, цього ми не можемо вам сказати, — відповів сержант. — Тоді я скажу, що ті ваші таємничі інформатори є звичайні брехуни, бо їх інформації не відповідають правді. Можете мені вірити, а можете не вірити, це справа вашої доброї волі, але я завжди був лишень письменником, займався лишень літературою і до ніякої політики, а особливо партійної, не втручався... І навіть редактором став цілком випадково. І до ніяких партій не належав. Можете перевірити це у ваших урядах у Празі, де я перебував довший час і де ваші люди мною цікавились. І мусите ще також знати, що між тими вашими донощиками є багато звичайних провокаторів, яким може дуже на тому залежати, щоб мене з вами розсварити. — О, ви цим не мусите турбуватися, — сказав сержант. Ми в таких справах самі розбираємось. — А коли так, — сказав я, — то чому переслідуєте нас взагалі? Ми ж ваші союзники. Чи, наприклад, Організація Українських Націоналістів є заборонена? — питав я наївно. — Коли заборонена, скажіть нам про це. Ми люди слухняні законові. Багато з нас думає, що націоналізм є контра комунізм і тим самим ми є з вами... Бо ж ви самі націоналісти. Чи не є це на руку наших противників, коли ставите нас нарівні з комуністами?
На це я не дістав відповіді, сержант дивився на мене з іронічною усмішкою. Він бачив, що я справу розумію, а питаю лишень, щоб почути його думку. Але він не дався "набратися", а я волів також не доводити суперечки до "білої гарячки". Пам'яталося, як він мені сказав: ми можемо доказати вам, що ви полізете на стіну. Тоді я делікатно відступив "на завчасно приготовані позиції", як говорилося у військових звідомленнях. Щоб знизити температуру, я переходив на невтральний грунт... Доказуючи, що письменникові не личить політика і, до цього наводив життя Ґете. З надією, що сержант буде знати такого пана. Ґете, мовляв, мав бути навіть міністром при дворі Карла Августа Ваймарського, але хто його знає, як політика. Чому? Бо який з нього політик? Люди літератури рідко цим займаються, а коли займаються, то, або з примхи, або з нужди.
Така мова діяла. Вона баламутила сержанта. Він слухав і мовчав. І на деякий час це відводило його від теми на мою користь.
Так ми пробалакали до п'ятої години вечора, а тоді до мене підійшов рядовий ес-ес і сказав, що я маю йти з ним... Не сказав куди... А сержант кивнув головою на знак згоди. Я лиш сказав "авфвідерзейн" і ми пішли.
А куди пішли — не відомо. Я лиш міг догадуватись, що це напевно не до моєї Тані. Вийшли на вулицю і повернули пе вліво до Грабника, де знаходиться головна тюрма, а повернули направо, вниз до міської управи і помандрували спокійно гень до приміщення української міліції, що містилася тут в одному невеликому перевулку.
І тут мій проводир мене залишив. Без'ніяких формальностей, ніяких підписів. Він підвів мене до невеличкого уряду тієї поліції і передав мене молодим українським поліцис-там у мазепинках з тризубчиками на чолі. Які, побачивши мене, неймовірно зніяковіли і не знали, що зо мною робити. Також без ніяких формальностей, ніяких обшуків, нічого не питаючи завели мене до невеликої арештовні вщерть набитої різним людом. Переважно молодими хлопцями селянського походження, зібраних в дооколичних місцевостях і хоронених також молодими хлопцями селянського походження у шапках-мазепинках. Отже, перш за все, з ласкавої руки німецького Ес-Де, я потрапив до української арештовні. І всі були здивовані. Всі вони мене знали, як також знали, чому мене сюди привели. А тому негайно прибіг їх комендант і забрав мене до окремої маленької кімнатки, що була, мабуть, його канцелярією. — Ми читали вашу статтю, — казав комендант. — Нічого, На них ще прийде. Видержимо. Ми з вами. Чого, чого, а такого свинства ми од них не сподівалися, — казав швидко ввесь схвильований комендант. — Нічого, друже, — відповів я на це. У такий час можна всього сподіватися. І навіть гіршого.
Сюди, до канцелярії, принесли також мені вечерю, а по вечері комендант, який ввесь час робив мені товариство, вивів мене надвір "на прохідку" і, вказуючи вузький прохід в перевулку, притишеним голосом казав: — Пане редакторе! Якщо хочете... Ідіть отак просто... Можу дати вам адресу. І вас одвезуть в безпечне місце. — На що я відповів: — Ні, голубе. Ви б мали з цього приводу багато клопотів. А я маю багато обов'язків. Нічого. Я дам собі раду. — А поки — потерпимо.
Ми вернулися до арештовні. Там було повно народу. Не було навіть де присісти. Ті люди зо всіх сил намагалися об-легшити мою ситуацію. Можливо ніде, як тут, я відчув глибоку, органічну спорідненість з моїм народом. Зо всіх боків стільки уваги. Кожний хотів би чимсь помогти і не мав чим. Коли готовились до спання, один молодий хлопець зніяковіло казав: — Може отут... Зкраєчку. Тут менше вошей. Хлопці трішки посунуться. — А де ж ви? Це ж ваше місце, — казав я. — О! Я ось тут... Не турбуйтесь. Я звик, — казав він фактично, не маючи для себе місця взагалі.