Але "самої Полтави" звідсіля ще годі бачити, вона там десь далі на узгір'ї і потяг затримується тут не довго. Якась чверть години затримки і він рушає далі. На Харків.
О, Харків! Що маємо сказати про Харків? На думку приходить Квітка-Основ'яненко. І Основа. І "Маруся". Гай, гай! У одній з інтермедій альманаху-місячника "Літературний ярмарок" за 1929-й рік, говориться таке: "Так, Харків — це голова. Правда, в Харкові тисячооспівана Лопань, церобко-опівські черги, ноголомні тротуари, ліниві службовці, що ніяк не хочуть українізуватися... У Харкові тьма на околицях брутальні кондуктори, контрмарочники, автоломний брук...
Так, зате в Харкові — і Будинок Промисловосте, зате в Харкові ЕСХАР, в Харкові ВУЦВК, в Харкові "Літ. Ярмарок", "Авангард", в Харкові "Березіль" ("Ми на форпостах. А ти в обозі??", в Харкові "УЖ"-"ВІЙ" — ставлення Юхи-мснка, клубний театр ім. В. Блакитного).
Даремно з таким надривом Гірняк і— Крушельницький співають у "Апольо на хвилі": — Харків, Харків, де твоє обличчя?...
Хто сказав, що Харків не має обличчя? Помиляєтесь, товариші. Харків має обличчя.
Харків — це ота колективна людина, що в прекрасному напруженні схилилась край столу над кресленням.
Дивлюсь на мапу. Бачу дороги, Донбас, Дніпрельстан, бачу сивого діда Дніпро, що працюватиме на розквіт моєї країни за півмільйона коней. І похилені хатинки бачу. І жахні невилазні шляхи бачу. І золоті лани, що підвищили врожайність на тридцять п'ять відсотків, теж бачу.
Ох, ти ж, Україно, краю мій радянський!
А щодо черг і часом брутальних лінивих службовців, так і в великої людини можуть бути іноді подерті підштанки"...
А рівняючи Харків до Києва, той самий автор робить за-ключення: "Харків пролетар без роду і племені".
Але це говорилося Року Божого 1929-го, а чи вільно нам згадати і деякі інші дати? Коли то з Харковом діялись діла несотворені. Тож там 1919-го року, зовсім ад гок, на приказ Леніна, посаджено антиуряд до Української Народної Республіки, під маркою УРСР і тим самим його зґвалтовано столицею. Хай навіть радянської, соціялістичної, а все таки Української. Провокація очевидна.
Бо що таке був Харків в повному значенні слова. Столиця України Слобожанської, як декому подобається так казати. Можливо й так, але в дійсності Харків був біржою Юґа-Рассії, де кожний добрий грошороб з цілого світу міг знайти для себе ідеальне місце попасу. Його будували такі "рус-кії' люди, як Гельферих, Мельгозе, Пільстрем, Трепке, фон Дітмар, Бельке і багато інших подібних шмітів, які командували Донбасом і Кривим Рогом, а разом з тим і життям Харкова, але тому, що він також належав до імперії Російської, тому офіційною мовою його була мова Пушкіна, а не Квітки-Основ'яненка. Із сильним акцентом неділимости типу Денікі-на і з домішкою пролетарськости типу Леніна-Троцького.
І враз сюди втелющено deus ex machina кілька маріонеток, на чолі з дегенерованим сином одного українського письменника, названо це урядом і страждання невинного, доброго "южно-русского города" почались. Бо поза Юрасем Коцюбинським у тому уряді появились деякі навернуті грішники типу Скрипника, Шумського, Волобуєва, яким заманулося з "настоящего южно-русского города" Харкова зробити українське місто і не лишень Слобожанщини, а цілої України. І вони почали його наполегливо, зо всіх боків українузати. До них негайно долучився український Парнас на чолі з Миколою Хвильовим і ці два Миколи — Скрипник і Хвильовий, плюс ще один Микола Куліш, а до того Лесь Курбас з театрами заходилися перш за все біля мови Харкова. Довольно, мовляв, дакать і какать, а треба либонь заговорити мовою столиці. До цієї думки долучилися співочі хори, скапельовані бандуристи, з'автокефалені церкви, змобілізовані гуртки самодіяльносте і навіть мобілізовані фалянги боєвої комсомоли.
Але Харків не хотів отак на гвалт українізуватися, ба, Харків навіть не думав українізуватися. Про це дуже драматично, аж до відомого гоголівського "сміху крізь сльози", свідчить герой комедії Миколи Куліша, спеціяльно для цього написаної "Мина Мазайло", який на спілку з своєю "тьо-тьою Мотьою" з Курська, не тільки не думає здавати своїх "общерусскіх" позицій, а навіть намагається позбавитись свого древнього прізвища Мазайло і змінити його на Мазє-
НІН, Щоб буЛО, ЯК ЄСЄНІН. —■■І ' ЧГї-і.чСГЛ •. . ' ' ■ '"
А ось їх алярмуючий діялог з приводу найбільшої трагедії їх імперіяльної предомінантности: "ТЬОТЯ. — Я бачу, я розумію, але що то у вас на вокзалі робиться? — Аж скрикнула тьотя, та таким голосом, що всі, навіть Мокій затривожились. Мати з переляку перепитала: — А що? ТЬОТЯ: — І ви тут сидите і не знаєте? МАЗАЙЛО: — Та що таке? ТЬОТЯ:
— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
— Ні... ТЬОТЯ: — Не бачили, не читали? Харків — написано. Тільки що під'їхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: Харків. Дивлюсь — не Харков, а Харків! Нащо, питаю, навіщо ви нам іспортілі город?".
Отаке то діялось з тьотьою Матьою, що її гаслом було: "По-моєму, гораздо пріятнєс бить ізнасілованой, нєжєлі ук-раїнізованой".
Три дні за рядом, переповнений Харківський Міський театр реготався з Мини Мазайла та його тьоті, представлений на позорище публіки режисером Лесем Курбасом. Але на четвертий день комедію раптом знято з постановки. Увага, увага! Можливо Микола Куліш, пишучи цю комедію, опустив з виду грізний факт, що за тією тьотьою Мотьою ховається варварська карикатура леді Макбет, а за ' Мазайлом еманація хахлацького Гамлета. А сама комедія, це по суті трагедія однаково, як України, так і цілого комплексу Московії, бо в цьому таїться ахілесова п'ята того дивовожного феномену. А тому увага! Курська тьотя Мотя не розуміє гумору. Вона помститься засобами гідними її диявольської подоби.
І сталося. Не минуло й року, як у тому ж театрі, в якому з таким успіхом промайнула там фатальна finita la corn-media "Мина Мазайло", відогралася садистична дія новітньої історії України, так званого суду над учасниками організації Спілки Визволення України, в якому підсудними були сорок п'ять представників елітарної інтелігенції народу українського, яка скінчилася стратою тринадцятьох її членів, а решту з них було ув'язнено, або заслано на різні довготривалі терміни.