Так. Це було. Але було тут і ще гірше. "Люди мерли, як мухи. Цілі села", — казав той там студент. Оповідали про вимерлі села Каленики, Сухорабівку. Оповідали про Дубчаківсь-ке повстання в березні 1919 року, після якого чекісти сплюндрували кілька сіл... А за Урал було вислано не одного Шевченка, а тисячі і тисячі його земляків. А тепер ось ті німці.
І нема навіть Кухаренка, щоб поскаржитись. Тяжко про це говорити. Нестерпно тяжко.
Десять хвилин по десятій наш потяг рушив далі на захід. Минали такі вельми привабливі зупинки, як Лубні, Гребінка, Яготин, яких я вже, на великий жаль, не міг бачити навіть здалека за темнотою. Особливо цікавили мене Лубні, про які багато наслухався від Тані, де вона провела свої дитячі, ранні дівочі роки. І де, я, здавалось, знав також кожну вулицю. А Яготин пам'ятний нам через Шевченка. Там відбувався його романтичний мезальянс з княжною Рєпніною, що нагадує щось з галерії дійства великих пристрастей серця і дає прекрасний сюжет для великої творчости літератури й кіна.
їхали цілу ніч і гень до другої години дня. Через Березань, Баришівку аж до Дарниці. Де треба було висідати і далі до міста чимчикувати пішки. Йшлося сипучими, майже пустинними, пісками, між якими в різних місцях стирчали високі, гнучкі сосни гень аж до Дніпра з його новеньким понтонним мостом, де переходилось границю з воєнної зони окупації до Райхскомісаріяту і виказувалось відповідними документами, як також діловито мінялися карбованці з головою Леніна на карбованці "емісійного банку для України". І продовжувати далі дорогу "per pedum apostolorum" через Пе-черськ, здовж вулицею Олександрівською, пересікти Хрещатик і далі вверх Фундуклеєвською, щоб до краю втомленим, запилюженим увірватися Д° мешкання 22 у будові Роліт і впасти, мов грім серед ясного неба, на голову Аркадія Люб-ченка та його мами.
Під датою 24.8 він віщає про це у своєму щоденнику: "Вчора о год. 6-7 вечора були у мене подружжя П. Стукіт. З'являється Самчук у чоботях, зарослий, запилений, дуже подібний до парубка з села. Він щойно з Харкова, їздив по Лівобережжю аж два тижні. А мені — лист зі Львова. Зиркнув я: ой, ти Боже мій, рука Рути! Люба моя, щира моя! Вона виклопотала для мене виклик до Генерал-губернаторства, що був доданий тут же в листі... Просить конче приїхати. Львовяни мовлять, ждуть, улаштують, допоможуть лікуватися й забезпечать роботу. І листи, і Рута, і Влас, що живе зараз у мене — це, як свято. Захотілося дуже, будьщобудь, жити, творити, змагатися".
Так, Любченко був на верху блаженства. Моє прибуття додало йому завзяття. Після довгої мандрівки я прибув, як додому. І злива розмов. І все таки Київ наймиліший моєму серцю за все на світі. І він найукраїніший байдуже, які там козні строїть проти нього Москва. У цей час він переживав нову кризу. Німці напустили проти нього серію своїх пакостей, заборонили довіз харчів, щоб змусити людей виїжджати на роботу до Райху, зупинили трамваї, примусили киевлян ходити пішки, вселили до "Нового українського слова" зграю національної мерзоти вроді Штепи, Дудіна, які торгували своїм сумлінням, як комісові крамниці своїм барахлом. Але все таки Київ живе своїм життям, не зважаючи на ніякі злі затії його лукавих ворогів.
Але Любченко хоче все таки Київ залишити. Просто тому, що життя для нього тут стає неможливим. Хоче їхати до Львова і спробувати ще там щастя. Моє прибуття внесло йому багато розради. Він був дуже втішений, його прекрасна мама зробила нам добру вечерю, я помився, взяв ванну, поголився, наскільки міг причепурився. Вечеряли, гуторили, радились. Я розглядав його прекрасну бібліотеку, на якій сильно позначився харківський період його життя, багато ав-тографованпх книг, багато журналів, а в тому весь комплект "Вапліте", який зберігся в нього, не дивлячись на те, що багато авторів, які брали в тому участь, були вже заборонені і їх твори були вилучені з ужитку.
А взагалі ці дні нашого Києва ми провели з ним нерозлучно разом. Як звичайно, весь час говорили. Я оповів йому про пляноваций нами все ще проблематичний журнал, зазначивши, що справу його редагування я передав на руки Петрова зі всілякими моїми сприяннями. Любченко з цим годився не без застереження. Петров, мовляв, людина здібна і вчена, але на редактора ледве чи надається. Я пропонував це діло самому Любченкові, він, либонь, має і досвід, і інші потрібні таланти, але він не хотів навіть про це чути. Ми розуміли, що редагувати такий журнал і в такий час не так просто і щось подібне, як було колись з редагуванням "Про-літфронту". Маючи над собою завжди Дамоклів меч примхливих чужих звершників.
Під цим оглядом ми з ним розумілися. І взагалі ми з ним розумілися... Може тому, що ми з ним були близькі психологічно... Обидва старого селянського кореня з твердими традиціями стихійного і свідомого незалежництва в дусі та незломним бажанням боротися проти кожного заперечення наших законних прав на землі наших предків.
Він роджений 1899 року, шість років за мене старший, у селі Старо-Животові біля Уманя, отже, на батьківщині Ґонти. Ніяке диво, що за революції він опинився в лавах визвольного фронту Петлюрівської концепції, але історія зґвалтувала його і впровадила в "пролітфронтівські" течії п'ятикутної зірки, разом з такими "пролетарами", як Хвильовий, Куліш, Яновський, де він належав до активу літературних об'єднань, в ролях незмінного секретаря "Вапліте", або то члена редакції "Пролітфронту"... А щодо його літературного дорібку, то судячи по "Вертепі" ("Літературний ярмарок" книга 5.1929), то його тяжко допасувати до канонічних вимог стилю на батьківщині "світового пролетаріяту" з назвою "соц-реалізму", до якого він опісля намагався допасуватися і чого йому не вдалося виправдати. Це, здається, і загнало його в тупик творчої неспроможности і він довший час належав до мовчазних страждальців, позбавлених орденоносних і ти-тулярних привілегій пролетарського Олімпу, переважно кандидатів на вигнання з раю і приреченців до геєни огненої навіки.
Попросім його заговорити до нас його автентичною мистецькою мовою: "Вас дивує, вас навіть дратує цей розбриск сірих, рухливих плямок, що так нагадують сірі осінні дні, сіру думку, сірі почуття, сіру недбайливість, сіру нудьгу при-самоварних бесід, сіру активність млявих людей, сіру ніжність безсилих рук, сіру привітливість ворожого усміху, сіру тьмяність фальшивих похвал. Не озирайтесь — хай не вражає вас той приємний спокій, та насолодна покора, що в той момент лягла на деякі обличчя. Це, мабуть, ті, що їм сірий колір дає гармонійну відраду буденних свят, це ті, що в кожному порушенні штампу готові вбачати ходу на котурнах..." (' Вертеп").