Мені здається, що тут поєднано два, дуже притидіючі духові початки: лірично-слов'янський пасивізм і місійно-юдейський волюнтаризм. Дві возведет до культу натури абстрактного характеру з величезним емоційним напруженням та порядним додатком містично-монгольської нетерпимости з чого створено вийнятково дивовижну формулу діяння незнану ще в аналах історії людства. Маяковський, Троцький, Сталін... Плюс Ленін, як їх конденсатор і рупор. У цьому поєднанні рас, духа й наставления створено амальгаму однієї утопії, у якій реальність зведено до реторики, наговореної певними інвідуами у певних томах "сочінєній", які не мають нічого спільного з духом, природою, організацією життя господарського, що є основою цивілізації модерної людини. На цій підставі знищено до пня всі ті людські резерви, які могли будувати господарство просто тому, що вони за своєю природою, не могли перевтілитись в антигосподарську дія-лектику розбушованих фантасмагорів.
Вислідок: "Біда, що аж кричати хочеться!" (Хвильовий).
Так. Це була біда страшна, всеобіймаюча, брутальна. Все обернено в мотлох, бруд, лахміття.
Про це я писав — поспішно, на бігу, бо хотів залишити документ доби, якої був свідком.
Мої дні проходили дуже швидко. Ці місяці серпень і вересень, можливо, були найспокійніші за ввесь час мого Рівного, дармащо гень там поза обріями наростали великі неспокої. На це вказувало багато різних ознак, а між тим і промови Геббельса, які ставали все більше і більше "переконані" в перемогу Німеччини. В Україні несамовитий Кох виголошував також несамовиті ораторії про унікальне історичне завдання вищої німецької раси, вимагаючи великих жертв від місцевого населення. Розмови про партизанку ставали темою кожного дня.
Хоча дійсної партизанки все ще не відчувалося назовні. В кінці вересня ми з Танею вирішили зробити подорож, яких 80-90 кільометрів, до Тилявки на Крем'янеччині, навпростець через Дермань, бічними дорогами та старими лісами, де опісля гуртувалося найбільше підпільної братії. У Тилявці, "на Чесного хреста", 27 вересня, відбулося традиційне храмове свято, від якого залишилось у мене багато юначих спогадів. Хотілося їх ще раз пережити.
Ми виїхали з Рівного 25 вересня підводою, яку прислала нам районова управа Мізоча, під вечір ми вже були в Дермані, заночували там у Семена, а на другий день наніч ми виїхали з ним, його кіньми далі. Виїжджали, як було колись, на всю ніч, з наміром підночувати десь в дорозі, щоб на ранок наступного дня прибути просто на храмове богослужения. Цього вимагала також традиція.
Для Тані ця подорож була новою пригодою, а для мене це мандрівка по старих дорогах в країну мого хлопяцтва. На цій дорозі відбулось у мене багато пережитого і передуманого. Починаючи з того, що цією дорогою "вибиралися" з Дер-маня до Тилявки ще коли мені було вісім років. Цією дорогою йшлося пішки до "вищої" школи в Дермані, коли мені було дванадцять років. Цією дорогою ми щороку їздили "на празники" та різні оказії "до своїх". На цій дорозі я вперше зустрів большевиків, які вперше на моєму житті вимагали від мене документів, коли мені було п'ятнадцять років. В початку червня 1920 року, після закінчення шкільного року, я вертався пішки з Дерманя до Тилявки. Саме перед тим прийшли до нас большевики. Щоб скоротити собі путь, я пішов через ліси навпростець, не тримаючись головної дороги. За ввесь день я зустрів ледве пару людей, але переходячи шлях Шумсько-Антонівці, я наткнувся на двох вершників. — Стой! Куда йдьош? — запитав мене один з них. Я відповів, що йду додому. — А аткуда? — цікавився той далі. Я йому і це відповів. — А дакумєнти імєєш? — невгавав той вперто. На щастя я мав шкільну посвідку в українській мові, яку і подав тому. Він довго до неї вдивлявся, не відомо чи щось з того розумів, але згодом віддав мені її назад і махнув нагайкою. — Валяй сваєй дарогой! — сказав він і вершники поїхали далі.
Від цих документів і почалося моє з ними знайомство. Того самого літа я мусів ще три рази їхати з ними "в підводу", вони забрали в нас двоє коней, але на цій самій дорозі я проводив їх в путь-дорогу, з якої вони вернулися сюди аж за дев'ятнадцять років.
Тридцять першого серпня 1920 р., до схід-сонця, я вирушив пішки до Дерманя, з наміром бути там завтра на відкриттю шкільного року моєї школи. Великими дорогами повною парою відступали большевики. Щоб оминути цю метушню, я знов пішов навпростець лісами... Доходячи до лісового села Гісерни, там ще стояв в долині большевицький обоз, який збирався саме від'їжджати. Коли ж я дійшов до поселення Зелений Дуб, там вже були поляки. Перейшовши Гурбенські ліси і дійшовши до села Мости, що на річці Збитенці, там все ще були большевики. Під вечір, сливе за темна, смертельно втомлений, я дотягнувся до свого кутка Запоріжжя в Дермані, де натрапив на таку сцену: саме в цей час сюди ввігналося двох вершників, а один з них мастив нагайкою через плечі мого діда Івана, обкладаючи його при тому сла-ветніми матюками. Я був переконаний, що це "таваріщі", бо виглядали вони вельми на них подібні, але я помилився. Це були козаки-балаховці, які йшли тоді з поляками, робили, мабуть, розвідку, натрапили на діда і питали його, чи нема в селі большевиків. Дід помилився також, назвав їх "товаришами", ті взяли це за образу і так розсердились, що почали діда бити. І так злощасно, що вибили нагайкою йому око і він до кінця життя залишився однооким.
Тієї ж зими, наступного 1921 року, я знов вибрався пішки в цю дорогу додому на вакації "на масляну". Було холодно, мело снігом, дороги були занесені. Йти було тяжко, додому зайшов аж на другий день, заночувавши в дорозі, а доходячи на досяг руки до нашого хутора, мене перестрів весь замерзлий польський вояк з рушницею. — Стуй! Ґдзє ідзєш? — запитав він мене. Я сказав, що додому. — А сконд?
— питав той далі. Я йому і це сказав. — А "чи маш папери?
— не вгавався він. Я показав йому той самий папірець, що показував його минулого року большевикові. Виявилось, що цього не досить. Вояк не міг його прочитати, а до того, виявилось, що я перейшов нелегально границю з Росії? Я не міг цього второпати. Яка тут Росія і яка границя? А що тут? Вояк пояснив, що тут вже Польща... А ось там далі, за нашим городом, то вже Росія. Ніяк не второпаю. Я вийшов з Дерманя вчора, де були також поляки. Я пройшов п'ятдесят кільометрів дороги і мені кажуть, що я прийшов з Росії. Як це розуміти? По дорозі ніхто мені не казав такого. І виходило, що я аж два рази переходив туди і назад нелегально границю, а тому мене арештовано, під конвоєм запроваджено на наше подвір'я, де стояла пляцівка пограничної варти. І де зустріли мене батько, мати та ціла родина.