одяг, а потім його одержали. На всі заставки лаючи ту ж таки темноту, Атия видер з рук санітара батьків костюм і кинувся бігти по коридору. Скотт, з допомогою п'ятдесяти піастрів насилу вдержавши санітара від погоні, подався й собі наздоганяти Атию. Нарешті вони потрапили до трупарні, де на мармурових лавах лежали голі покійники, накриті простирадлами. їм віддали останки Абду Еффенді; від старого нічого не лишилось, так він усохся,— не було більше ні щік, ні очей, ні губів, ні носа — лежав самий кістяк. Він досі ще був туго забинтований від шиї до пояса, і коли труп стали одягати, Скотту й Атиї довелось його посадити, розігнути йому кінцівки й нарешті поставити на підлогу, щоб натягти штани. Скотт підтримував тіло, а Атия, ледве не втрачаючи свідомості і намагаючись не дихати, одягав на покійного піджак.
— Викрадати рідного батька! — з глибоким обуренням вигукував він.— Свого рідного батька!
Вони взяли його вдвох попід руки, але нести було, власне, нічого: небіжчик був легкий, мов пір'їна. При виході черговий санітар покійницької дав їм білий талончик, і вони понесли Абду Еффенді по коридорах, потім сходами вниз, мимо конторки, де Скотт віддав той білий талончик, крізь натовп нетерплячих відвідувачів та заклопотаних санітарів у білих халатах і великих занехаяних чоботах; вони витяг ли босого Абду Еффенді за двері, пронесли його чудовими алеями парку на вулицю, де Атия залишив віліс.
— Треба його покласти,— сказав Атия, коли вони запихали небіжчика в машину.
— Ні,— заперечив Скотт,— посади його на передне сидіння і придержуй ззаду за плечі.
— Рідного батька! — заволав Атия і знову заплакав.
— Нічого, нічого,— заспокоював хлопця Скотт.— Тільки тримай його міцніше.
Сяк-так вони вмостили небіжчика на передньому сидінні, хоч руки стирчали вперед. Скотт пригнув їх донизу, але їх, мов пружиною, відкинуло назад, і Абду Еффенді упав долілиць. Атиї довелось ухопити його за поли піджака й посадити знову.
— Готово? — запитав Скотт, відчуваючи, як всередині в нього усе тремтить.
— Готово. Тільки, ради бога, обережніше на поворотах.
Скотт увімкнув передачу й різко набрав розгін.
— Хасіб! 1 — зарепетував Атия.
Скотт проскочив міст, обминув поліцейського і помчав по набережній. Було темно, й замасковані на випадок повітряної тривоги ліхтарі ніби переносили їх з одного озерця синюватого світла в інше. Атия щосили вчепився в мерця, але Скотт їхав надто швидко.
— Він випаде! — ревнув Атия.
— Треба швидше додому,— відповів Скотт.
Вони поминули солдатські бари, кафе, шикарні тераси готелю " Континента ль", де багаті відвідувачі заливали жагу після ситних обідів, лишили позаду вокзальний майдан. Місяця не було, і, вдивляючись в темряву вулиць, Скотт раптом помітив загін поліцейських, що йшли на нічне чергування. В усьому чорному і з чорними обличчями, вони зливалися з пітьмою. Скотт ледве не врізався у хвіст колони, шикованої по троє, і, коли почулися крики, дав газ; поліцейські шарахнули врізнобіч, а віліс рвонув уперед, мало не позбивавши їх з ніг. Крики лишились позаду і незабаром стихли. Проїхавши залізничний міст, Скотт помчав по трамвайних коліях, по розбитій бруківці мимо глинобитних будинків і ледь не проґавив потрібного їм повороту.
— Сюди! Ради бога, сюди! — закричав Атия по-арабськи.
Вони прибули на місце, і Атия на всі заставки почав лаяти Скотта.
— Хо-с-с! — сказав Окотт, щоб його вгамувати.
— Клянуся господом богом! О боже! Ім'ям пророка! Клянуся богом! Я ж вам казав! О господи! А ви не слухали! Ох господи...
— Т-с-с, Атия! Мати почує,— стиха сказав йому Скотт.
— Клянуся богом, ви мене вбили. Хіба людина може таке забути?
— Нічого страшного не трапилось,— запевнив його Скотт.— Адже все вже кінчилося. Все позаду.
Обережно! (Араб.)
— О господи боже ти мій! — стогнав Атия, коли вони витягали Абду Еффенді з машини.
Небіжчик так і задубів у сидячому положенні. Хвіртка, земляні східці і двері були надто вузькі, щоб Атия і Скотт могли йти рядом. Скотт узяв старого на руки, немов дитину, й пішов услід за Атиєю. Грюкнувши у двері, той закричав:
— Заберіть дітей! Ми йдемо.
Почулось тужне голосіння служниці Еррофи.
— Перестань! — гаркнув Атия.
Двері відчинились, і тільки тепер, переступивши поріг їдальні, зустрівшись віч-на-віч з господинею дому та старою служницею, тримаючи на руках тіло Абду Еффейді й не знаючи, куди його покласти,— тільки тепер Скотт зрозумів, наскільки мертвий той, кого він несе. Сітт Ро£& вчепилась однією рукою у мертву руку чоловіка, другою затуливши собі обличчя; Атия підтримував матір, а Скотт, в цілковитій розгубленості, все стояв посеред кімнати. Темне обличчя Еррофи, посічене шрамами, перекосилось від зойків ритуального розпачу, за яким крилося віками тамоване горе. Вона взяла Скотта за лікоть і повела у маленьку кімнату, де стояло залізне ліжко, застелене білим покривалом, і Скотт опустив на нього свою ношу. Абду Еффенді лежав, скрутившись калачиком, підтягнувши до шиї коліна, мов дитина вві сні.
Горе прорвало всі перепони.
Дружина небіжчика Роза мотала вгору і вниз головою, притискаючи в безмовній тузі кулаки до горла. Еррофа, заховавши обличчя в спідниці, голосила то з нестямними завиваннями, то з тихим жалібним скигленням. Діти, яких доручили сусідці, зазирали в кімнату, але Атия, не випускаючи з рук матері, страшно на них витріщався, погрозливо щирив зуби й закочував очі; проте найменша дівчинка дивилась на нього без ніякого страху і сама корчила йому у відповідь гримаски, поки її не відтягли за двері.
Скотт сумно постояв, нікого не стримуючи і не втішаючи, а потім пішов геть. Віліс він повернув Куотер-мейну, який пив пиво на відкритій терасі армійського кафетерія під евкаліптами Абассії.
РОЗДІЛ 17
— Мене принадила до цього заморського питва ваша приятелька, Люсі Пікерінг,— сказав Куотермейн, скривившись.— Вона гадає, я з тих, що жити не можуть без пива. Ви теж так вважаєте?
— Коли ви бачили Люсі?
— Вдень. Хотів стати їй поперек дороги.
— І як — пощастило?
Куотермейн похитав головою; помітно сп'янівши, він втратив свій звичайний лоск, волосся в нього розпатлалось, вуса обвисли.