— Так, я це знаю. Але тепер за справу взявся сам Уоррен. У нього вона повинна пройти краще.
— Повинна б... Але ми й цього разу залишаємося в руках у Черча.
Вона не стала вести далі розмову. їй не хотілося знову розворушувати того, що, на її думку, і так уже добре покалічило душу Скотта після смерті Пікерінга.
— Гадаю, що вас цими днями чекає приємна несподіванка,— сказала вона.— Уоррен страшенно зацікавився вами. А тепер посадіть мене в таксі і йдіть куди хочете. Та будьте обережні. І повертайтеся в Каїр, коли виконаєте завдання Черча. Не залишайтеся в Сіві. Прошу вас! — Вона знала й про це.— Мені потрібні саме ви, Скотті, і я дуже непокоюсь, коли вас не бачу.
Він посадив її в старенький "крайслер", де аж кишіли блохи, і вона сама по-арабськи сказала шоферові, куди їхати. Коли шофер став заводити машину, вона раптом спитала Скотта:
— В чім справа, Скотті? Що вас тривожить? У вас такий пригнічений вигляд...
— Знаю,— відповів він.— Та це дурниці. На все добре, Люсі.
— Неодмінно повертайтеся до Каїра,— наказала вона, від'їжджаючи.— Неодмінно!
"Повертайтеся до Каїра!"
Незважаючи ні на що, завжди хочеться повернутись до цього міста. А чому б і ні? Він купив денний випуск французької газети й розгорнув сторінку останніх вістей. Ніяких новин не було.
Дуже легко повернутися до Каїра, коли йде така дивна війна. її загнали, мов у тупик, в лабіринти колючого дроту, між укріплених пунктів і нерухомих військових таборів. Навіть Роммель ще й досі сидить по той бік Найтсбріджу. В газеті так і сказано: "Роммель чекає: а може, щось трапиться, і з хитрістю лиса уникає будь-яких сутичок".
Роммель — хитрий, мов лис! Газета заздрила, що ворог має такого полководця. Кожен хотів би мати при собі Роммеля. Що не вояка — то й лис. В такій ситуації завжди можна було гайнути в Каїр. Скотт стенув плечима, відганяючи геть ці думки, і віддав газету тому самому босоногому хлоп'яті, в котрого її купив.
Як і кожен солдат у пустелі, він любив Каїр і бажав повернутись до нього.
РОЗДІЛ 4
Надвечір, коли місто обвівав прохолодний вітрець, Скотт пішов обідати до свого штурмана, в його глинобитний будиночок. Він застав цього сина єгиптянки й суданця у звичайному для нього настрої. Атия криком кричав на п'ятьох із своїх восьми братів та сестер, що вони розтягли його інструмент.
— Бачите, що вони зі мною роблять,— поскаржився він Скотту.— Життя від них немає, та й годі.
— Т-с-с! — сказав у відповідь Скотт, взявши його за руку.
Велика, з шапкою тугих кучерів голова Атиї струснулась від гніву. Але з поваги до Скотта він приборкав свій шал. Його мати-єгиптянка радо привітала гостя. Два роки тому Скотта тут зустрічали в німому мовчанні; до нього мовчки виходив Атия і частував склянкою шербету; ні мати, ні батько, ні інші члени родини навіть не показувались на очі. Тепер він, вітаючись, потискував матері руку й обмінювався довгими арабськими фразами ввічливості з йа Сітт Розою та йа Абду Е ф ф е н д і висохлим від старості батьком Атиї.
— У вашого сина вдача не покращала,— сказав Скотт батькові.
— Діти беруть його речі,— прошамкотів старечим голосом Абду Еффенді.— Вони ще нічого не тямлять.
— А треба тямити! — гаркнув Атия.
— Т-с-с! — лагідно мовив його батько, і Скотт зрозумів, від кого він перейняв звичку говорити оце гортанне "хос-с-с!", заспокоюючи запального безумця Атию.
Атию в його власній сім'ї ласкаво називали наві-женим.
— Атия ніколи не розказує нам, що він робить,— жалібно скаржився батько. Абду Еффенді, як завжди, сидів, згорбившись на стільці, з фескою на голові, спираючись на товсту палицю, і дивився просто перед себе сльозавими очима.
Скотт випив поданий йому солодкий сироп.
— Бачите! — вигукнув Атия, підкреслюючи, як його тут дратують.
Скарга старого була не новою.
— Атия показує нам дорогу в пісках,— пояснив Скотт. Через те, що він розтлумачував це вже не вперше, потреба говорити докладніше відпадала.
— Але це дуже небезпечно? — тонким голоском запитав Абду Еффенді.
— Як коли. Іноді страшенно небезпечно. Ви й самі це знаєте, йа Еффенді. Атия був тяжко поранений. Але здебільшого — набагато безпечніше, ніж перейти вулицю в Каїрі.
— А як же тепер буде з його роботою? Чому його забрали з державної служби?
Пан, пані (араб.).
Атия через силу стримався від грубого слівця. Скотт йому співчував. Але Абду Еффенді треба було заспокоїти.
Покійний Пікерінг розкопав Атию в Єгипетському топографічному управлінні. Пікерінг відкрив у Атиї дві визначні якості: відчуття пустелі й природжені математичні здібності, які, хоч і не були розвинуті початковою освітою в арабській школі, проте під керівництвом Шкерінга та Скотта стали для них неабиякою підмогою.
Скотт так і не второпав до ладу, як пощастило Пі-керінгу перевести Атию в англійську армію і чи знає англійське командування, що один з її кращих картографів у пустелі, якому платять за день роботи додатковий шилінг як штурману,— убогий син старезного й убогого єгипетського чиновника. Абду Еффенді сповнилося шістдесят вісім років. Відставний службовець управління залізниць Судану, він жив у Каїрі на місячну пенсію в дванадцять фунтів. Його дружина Роза, дебела, товста темношкіра жінка, дочка суданки та єгиптянина, була набагато молодша за нього. Атия був найстарший серед її десяти дітей, за ним ішли переважно дівчатка.
— Коли Атия повернеться на роботу в топографічне управління,— сказав Скотт,— він напевне буде кращим топографом у Єгипті.
— Навіщо ви все це їм говорите? — втрутився Атия.— Вони все одно нічого не розуміють. Та й до чого воно їм?
— Т-с-с! — мовила мати, запрошуючи їх до столу.
— Т-с-с! Т-с-с! Т-с-с! — передражнив її Атия. Мати засміялася.
Вони сіли до застеленого скатертиною столу. Прислуговувала Еррофа — лантух могутніх кісток, затягнутий в широченну чорну галабію. Цій представниці одного з поневолених суданських племен років було не менше, ніж Абду Еффенді. Вона обносила овочевими стравами господаря дому та його дружину. Скотту й Атиї подали по два голуби.
— Отої — з щирим задоволенням промовив Скотт.
— Атия — хороший син,— сказала мати.
Скотт зрозумів, що голуби були проявом сімейної пошани до Атиї. Батько його, вже давно ні до чого не здатний, крім догляду за дітьми, не міг прогодувати сім'ю на мізерну пенсію. І Атия утримував п'ятьох малолітніх сестер та братів на свою армійську платню.